Розділ 15. Питання відповіді - реальність

Давид Олексійович на довгий період зачинився у своєму кабінеті, сам не виходив і нікого туди не впускав. Ніби шалений вчений він перевіряв свою гіпотезу та раз за разом передивлявся результати демонстрації зафіксовані сенсорам не вірячи своїм очам. Його очікування підтвердилися: безсумнівно Емілія була “Чистим полум’ям” – феноменом який проявлявся раз на сотні років по лінії кровних родів. Вона могла генерувати неймовірні показники енергетичних потенціалів, взаємодіяти та керувати атомами в просторі, а при додаткових тренуваннях в майбутньому зможе керувати складними матеріями, енергією та навіть стихіями. Нікому, хто отримав “Іскру” не підвладна була подібна сила, але було схоже, що Даніель при фізичному контакті з нею міг генерувати та користуватися “Чистим полум’ям” так само як і сама Емілія. І це був нонсенс.  

Результати у його планшеті показували скачок енергії в тілі хлопця який був збільшений у десятки разів, тільки-но Даніель схопив Емілію за ногу. Не тільки сенсори зафіксували його, Равський на власні очі бачив як під долонею хлопця утворився кратер з майже розпорошеної до цього суцільної, міцної мармурової плити. Тепер у голові Давида Олексійовича було лише одне питання яке не давало йому спокою та від якого мало не залежало життя його єдиної дитини та єдиної спадкоємиці: Подібний ефект впливав лише на Даніеля, чи поширювався на усіх носіїв “Іскри”?

Це треба було швидко довести або спростувати. Не чекаючи більше й секунди Равський стрімголов покинув свій кабінет та поквапно пішов на пошуки своїх гостей. Зараз, крокуючи коридорами свого будинку який здавався йому пасткою, він згадував важкі погляди Емілії та прояви недовіри з її боку, і йому було боляче. Більше за все він хотів заслужити її довіру, заслужити її любов, йому хотілося відчути тепло її тіла в батьківських обіймах, адже не тільки вона усі двадцять чотири роки була обділена цією любов’ю, Давид так само страждав від того, що покинув їх, але у Емілії бодай був дідусь та Світлана, Равський же переживав свою пустоту на одинці з собою.

Закохана парочка, а саме так вже вважав їх Давид Олексійович, щось обговорювали у вітальні, а коли він з’явився у дверному отворі, відразу затихли та синхронно повернули голову до новоприбулого. В їх очах були запитання на які він не міг відповісти без їхньої допомоги.

- Що скажете? – Даніель перервав тишу та рефлекторно підсів ближче до Емілії, і Равський навіть посміхнувся собі в середині, розуміючи, що для цього хлопця його дочка стала дуже особливою. Іскри та феєрверки так і сипалися від них обох, але Емілія відсунулася від хлопця подалі, проявляючи свій характер, подібний якому Давид завойовував багато років тому в обличчі її матері і напевно багато що б віддав аби повернути ті дорогоцінні моменти.

- Дечого не вистачає, - потер пальцями свої скроні, знімаючи цими діями тиск. Пройшов далі в глиб кімнати та майже впритул підійшов до дочки, яка трохи відсахнулася від подібної близькості та відкинулася спиною на диван на якому сиділа.

- Чого саме? – активність як завжди проявляв Даніель, Емілія ж неспокійно сиділа та сканувала Давида, ніби чекаючи якогось підступу.

- Треба перевірити одну гіпотезу, - протягнув свою долоню перед дівчиною, - Емілія, ти можеш дати мені свою руку? – спокійно подивився їй в очі, які зрадницьки збільшилися в здивуванні.

Звісно вона не хотіла подібної близькості, але кинувши погляд на Даніеля в якому шукала розуміння, несміливо поклала свою руку на долоню Равського після того, як хлопець схвально кивнув.

Ось вона – долоня його дівчинки, його кров та плоть, та, за ради якої він віддав половину свого життя, і та, яка ймовірно ніколи цього не оцінить. Тепло пройшлося по його долоні від її руки. Тоненькі пальчики були мало не дитячими у порівнянні з його, а м’яка шкіра відкинула його на довгі роки назад в той день, коли він вперше доторкнувся до свого чада. Давид застиг у своїх спогадах, а Емілія застигла від незручності моменту.

- Для чого це? – перша вийшла із ступору дівчина.

- Аби зрозуміти чи для всіх ти можеш бути донором сили та енергії.

- Донором? – перепитав Даніель, якого така заява спантеличила менш ніж дівчину, та все одно вже почала хвилювати.

Не витрачаючи більше часу Равський підняв руку та сконцентрувався на вазі, що стояла неподалік крісла, навпроти дивану – підняв її в повітря та з разючою швидкістю розбив її об стіну, посипаючи паркет дощем з-під її уламків. Далі була штора, що злетіла з петель ніби ніколи й не висіла біля віка, ще секунда і в танець пішло крісло, рухаючись у різні боки зиґзаґом.

У вітальні зараз творилося бозна що, що схоже було на витівки полтергейсту, який вирішив змінити інтер’єр. Емілія з Даніелем спохмурніли в очікуванні загального висновку, який хотіли почути після подібної демонстрації, а Давид Олексійович навпаки з заспокоєнням видихнув та розірвавши фізичний контакт зі своєю дочкою, присів на крісло навпроти, яке ще декілька секунд тому ходором ходило по вітальні.

- Нічого, - озвучив свій вердикт задоволено.

Це слово добре підходило ситуації, адже молодь нічого не зрозуміла з того, що цим словом хотів донести хазяїн маєтку.

- Я не можу користуватися твоєю силою, - додав він дивлячись на дівчину. - Я ламав голову над тим, аби зрозуміти причини смерті Емілії та її воскресіння, - продовжив історією для обох, - причини змін у її фізіології, - почав здаля відповідати на питання з якого вони тут зібралися. - Мені прийшлося облетіти пів світу та перелопатити сотні талмудів і історичних записів які майже нічого не говорили про подібне, але тепер, я більше чим впевнений, що вона вижила завдяки вашому симбіозу.

- Що?! – тепер вже і Емілія не могла втримати свого здивування бо саме слово “симбіоз” ніяк не вкладалося в неї в голові.

- Розкажи, що ти робив біля її тіла в моргу, - Давид повернувся до хлопця та чекаючи на чесні відповіді пропалював його своїми очима в яких палахкотів вогонь.

- Нічого. – Даніель не розумів, що саме Равський хотів від нього почути. – Перевіряв її. – Просто відкинувся на спинку дивану та закинув руку аби прийняти більш розслаблену позу.