Розділ 11. Стокгольмський синдром

Я прокинулася у новому для мене місці, а точніше у якійсь спальні з гарним та дизайнерський ремонтом та дорогими меблями. Як тільки мої очі розплющилися і я зрозуміла, що вже не сплю — була дуже здивована. По-перше, я не відчувала жодного дискомфорту, адже якщо згадати попередню практику Даніеля бавитися з транквілізаторами, на цей раз я не відчувала ні ломоти в тілі, ні трясучки, ні головної болі. Тепер це був простий ефект як від снодійного. Без зайвих побічних ефектів, від чого я вже була щаслива, і можливий ступінь моєї роздратованості зовсім не підіймався. По-друге, я відчувала себе настільки добре, ніби ніколи в житті до цього не висипалася, а тут вперше виспалася, і від цього Даніелю навіть хотілося подякувати, адже останні години до моєї відключки були ще більш емоційніші в порівнянні протистоянні самому Анатолію Гирі. А це неабиякий маркер, скажу я вам.

По-третє... Ні, немає ніякого по-третє...

Поки я обмірковувала свій емоційний та фізичний стан, то пройшлася очима по кімнаті та побачила неподалік від ліжка в якому я лежала, чоловіка, що смиренно та в повній тиші сидів у кріслі та пильно споглядав на мене, жадібно втягуючи кожен мій рух. Від цього навіть застигла на декілька секунд, а потім все ж промовила сиплим, тихим голосом:

- Хто ви такий? - прокашлялася. - Де Даніель?

Невідомий чоловік з моложавою зачіскою та майже повністю сивим волоссям зовсім не спішив відповідати. Він вирівнявся в кріслі та схрестив пальці обох рук перед собою. Жодна мускула на лиці не могла описати того, що він відчував зараз, та тіло ненароком видавало хвилювання, хоча сам чоловік майстерно ховав усі його прояви.

- Моє ім'я — Давид Олексійович Равський. - Спокійним монотонним голосом відповів приблизно п'ятдесятирічний чоловік на моє перше питання, давши мені час звикнути до цієї новини.

Я не встигла злякатися, не встигла вибухнути, бо натомість була майже зовсім спокійною. Можливо, транквілізатор в моїй крові, ще не нейтралізувався повністю та його слова я прийняла як щось буденне, на кшталт “ на вулиці пішов дощ”. Не скажу, що нічого не здригнулося у мене в середині, ще й як здригнулося, але саме сприйняття було до біса притуплене, ніби ті емоції осіли кудись на саме дно.

- Ви мій біологічний батько? - за хвилину мовчанки відповіла я, та аби не дивитися на нього самого перевела погляд на стелю, милуючись нею як витвором мистецтва.

- Я той, хто втратив це звання двадцять чотири роки тому, коли покинув вас із мамою.

А ось тепер моє серце йойкнуло.

Не так болюча була його присутність, як саме розуміння того, що у свій час ця людина покинула нас. Все таки емоції потроху почали прокидатися і перша з них була жалість за втраченим, або точніше кажучи за тим, що ніколи не бачила та не відчувала, та тим, що по праву повинно було б належати мені: любов, підтримка, розуміння, тепло, захист, і ще багато чого, що дають батьки своїм дітям.

Я прижмурилася в надія проковтнути ці емоції та сховати їх від нього і, мушу сказати в порівнянні з минулими спробами, у мене це добре виходило, хоча тремтіння все одно видавало мій реальний стан.

Між нами повисла гробова тиша. Давид Олексійович ніби відчув моє збентеження та той мандраж, що пройшовся тілом. Він спокійно видихнув та відповів на друге моє питання, адже розмова взагалі не клеїлася, а я не вирішила про що мені з ним говорити, і чи взагалі говорити.

- Даніеля зараз оглядає лікар. - Чоловік потер свої долоні. - Якщо ти себе вже добре почуваєш, то можеш вільно пересуватися по маєтку, та для твоєї безпеки краще не покидати його межі та не підходити близько до паркану. - Равський піднявся із крісла та попрямував до дверей. Вже там, на самому їхньому порозі, він знову пильно поглянув на мене та додав:

- Якщо ти захочеш поговорити та дізнатися секрети нашої родини, то я завжди готовий з тобою поділитися. Я буду внизу, - кинув він наостанок та поспішно покинув кімнату.

Тепер і я видихнула з полегшенням.

Моє життя перевернулося з ніг на голову і ця голова зараз не вибухала, але вона втомилася від усього, що припало на неї.

Я обдумувала усе, що сталося зі мною за останній час та взявшись за голову почала сміятися, і це був більше істеричний сміх на безглуздість та серйозність мого теперішнього стану та тієї ситуації в якій я знаходжуся. Цей сміх розбирав мене з середини та виходив на зовні, а через декілька секунд на нього, як на приманку, відреагував один із тих, кого я вважала винним у всьому, що зі мною сталося.

- Бачу тобі весело? - просовуючи голову крізь двері, констатував Даніель. - Не очікував подібної реакції... - Переступив поріг та зайшов повністю зачиняючи за собою двері. Видно було, що його трохи підлатали, бо рухи його були вже набагато легшими та безболісними.

- А що очікував? - втупилася в нього. - Істерики? Сліз? - Вже в нещирій посмішці видавила декілька варіантів, а в голосі було лише розчарування.

Набридло ображатися, набридло дратуватися та витрачати без толку свою енергію. Ці “американські гірки” — вже стали звичними для мене, аморальні вчинки Даніеля теж, а найгірше те, що я сприймаю все це вже за норму і навіть виправдовую його поведінку. Ось він, “Стокгольмський синдром” — Дніель раз за разом переступає межу нормальності, завдаючи мені болю, а я прив’язуюся до нього ще більше, вибачаючи та закриваючи очі на все.

Він присів на крісло у якому нещодавно сидів Давид Олексійович та спокійно дивився на мене, ймовірно очікуючи якоїсь реакції з мого боку, якої не послідувало. Сам його вибір, триматися від мене на відстані, особисто мене зацікавив, бо говорив про те, що хлопець очікує більш адекватної, людської реакції.