Розділ 3. Армагедон

Шок накрив мене як те цунамі, розносячи бар'єри та тонкі стіни в середині. Ви навіть не уявляєте, що коїлося в мене в голові, на душі та на серці. Відчуття своєрідної зради накривали з головою та вибивали повітря з легень. Я сиділа у своєму укритті і навіть не могла поворухнутися, здалося, що моє тіло просто відмовилося слухатися, продовжуючи існувати в дисбалансі.

За декілька хвилин на сходах почулися кроки, а я навіть на це не могла відреагувати, сиділа не рухаючись, шокована, складаючи головоломки в голові, і навіть не переживаючи про те, що спалилася на гарячому. В порівнянні з тим, що я почула, це було простою дитячою витівкою, то ж до біса виправдання!

Даніель підійшов до мене впритул та сів навпочіпки заглядаючи у очі які потроху почали наповнюватися сльозами. Відчувала, що ще трохи і греблю прорве обпікаючи м'яку шкіру на обличчі, що і сталося, тільки-но хлопець доторкнувся до мого підборідка рукою, перетягуючи погляд на себе.

- Ти чого? - протягнув Даніель, ніби не розуміючи причин такої реакції, а я до болю закусила нижню губу, аби не втратити контроль над собою.

- Давно? - запитала я крізь сльози та все ж старалася себе тримати в руках.

- Ти про що? - ніби і правда не розумів про що йде мова.

- Давно ти знаєш про мого батька?

- Заспокойся, Еміліє, і ми з тобою спокійно поговоримо, - сказав так спокійно, наче це проста побутова тема.

А що я по суті хотіла? Даніель та людські емоції — це наче два різних полюси, не сумісні один з одним. Могла б вже й звикнути та не картати себе кожен раз коли побачу його беземоційне лице, але так би я була - не я.

- Заспокойся?! - заволала я і підірвалася на ноги, встигла відскочити від хлопця подалі. Його "заспокойся" стало для мене червоною тканиною, від чого мене почало трусити. - Ти знав все з самого початку! - Я не питала, а стверджувала. - Господи! У мене ніколи б не було вибору? Правда?! - Зараз вдивлялася в його очі, в надії на те, що він якось спростує мої слова, та я обманювалася.

Від цього шоку тільки того й могла, що схопитися за голову, яка вже почала тріщати та ніби закипілий чайник, попереджала про накопичену енергію в середині, що просилася на зовні.

- Ти зробив цей вибір за мене, вбив мене... - зігнулася від болю в кістках, продовжуючи страждати. Подібні пред'яви я вже надавала йому, але навіть тоді це було не так боляче як зараз.

- Вибір зробив твій батько, - виправив мене Даніель та наче прибив мармуровою дошкою, вибиваючи землю із-під ніг.

"Батько! Батько! Батько!" - повторювалося у мене в голові ніби відскакувало як на кузні.

- Мій батько помер! - згадавши про свого дідуся, випалила з себе та разом з цим випустила невелику хвилю енергії, що вже переливалася через край.

Скляні двері в кімнату під цією енергією тріснули та розсипалися на маленькі осколки, ніби показуючи мені куди далі йти, бо самі сходи перекрив собою непорушний Даніель.

Хлопець навіть і оком не повів, коли на підлогу пішов скляний дощ, він як шуліка слідкував за кожним моїм рухом, ніби хотів попередити щось погане.

- Твій батько живий і довгі роки наглядав за тобою, - цими словами він загнав мене в кімнату, бо вся моя суть не хотіла приймати цього та відсторонялася. Зараз хотілося втекти, як ніколи, але вийшло так, що я заганяла себе в пастку.

- Він такий як ти? Він теж має "Іскру"? - Мені було боляче, та я повинна була задати ці питання.

- Так, - підтвердив мої побоювання. - Він лідер свого роду, а ти його спадкоємиця. - Чути його відповіді було до болю дико.

Тримай. Хотіла правду — спробуй тепер її понести. "Іскра", надприродні здібності, рада родів, лідер, спадкоємиця — занадто багато на сьогодні для однієї людини. Цю інформацію як мінімум треба було переварити, а поки що я тільки давилася нею.

Що робить тварина, коли її заганяють в кут?

Звичайно нападає в надії захиститися.

- Не смій до мене підходити! - Виставила руку перед хлопцем, який вже наступав на п’яти. Навіть не знаю що у нього в голові: чи хоче накинутися, чи пожаліти? Завжди ці двоякі відчуття, коли хочеться розчинитися в ньому та простити все закриваючи очі на гірку правду, переступаючи через себе, та — розірвати на частини, аби він відчув бодай десяту частину того болю, яке відчуваю я. З ним по інакшому не буває.

- Еміліє, я тобі не ворог, ти ж знаєш? - Відчуваю що він хоче подавити мої емоції, тільки яким чином? Підходить зовсім повільно та виставляє руки в надії закрити мене в обіймах. І я цього хочу, та не можу цього дозволити, бо саме так діють дресувальники які приручають норовливих вихованців — роблять вигляд, що вони не загроза, а потім підпорядковують своїй владі.

- Я вже нічого не знаю! - вириваю з глибин своєї душі, звідти де панує повний хаос та колотнеча, де негативні емоції борються з чистими почуттями до цього хлопця.

- Знаєш, Еміліє, знаєш, - наблизився так , що я відчувала тепло його тіла поруч себе і майже не піддалася. - Заспокойся сама, або давай я тобі допоможу, - знову його незрозуміло спокійний тон, від якого піди розберися, що він має на увазі насправді. Але я трактувала його по своєму, відштовхуючись від досвіду спілкування з цією людиною.

Саме ця його пропозиція стала для мене останньою краплиною, адже я досить часто відчувала на своєму тілі гострі сліди від його допомоги і це мене розізлило, а та іскра, що щойно мало не потухла, спалахнула пекучим полум’ям гніву від якого я одним рухом руки та силою власної думки відштовхнула хлопця від себе в протилежний бік кімнати.

Своїми діями я точно спантеличила його, вибила з колії, і раділа цьому.

- Що ти робиш? - кинув злим оком стабілізуючи рівновагу.

- Те, що треба було зробити давно — ставлю тебе на місце! 

Мої слова його зацікавили, а той знак питання який я посилала йому зранку, вже жирним шрифтом читався на його обличчі.

- Будеш жаліти...

- І що ти зробиш?! - Від його слів почала кричати на повне горло, ковтаючи свої емоції, що широким спектром стали посеред того ж горла. - Покараєш мене? Чи вирубиш транквілізаторами як безконтрольну тварину?! - Згадала йому усі ті моменти, коли він користувався найнадійнішим методом приструнити мене та відправити у відключку на пів дня, а то й на день своїм зміїним коктейлем, після якого мене завжди підкидало та ламало як після перепою.