Розділ 2. Протистояння двох титанів

З самого дитинства я не знала свого біологічного батька, але і не можу сказати, що була обділена батьківської турботою та любов'ю. Роль татуся зіграв для мене мій улюблений дідусь — Іван Миколайович Горов, який дав мені своє їм' я, прізвище і всю ту теплоту, якою тільки міг поділитися.

Тато моєї неньки був найкращим. Більшу частину всього, чого я знаю, я завдячую саме йому, адже з самого пуп'янку він був мені за маму, коли моя ненька вийшла на роботу аби прогодувати мене, за батька, якого я не мала, за брата, дядька й дідуся і всіх їх разом взятих. Здається в одній його особі сполучалося багато ролей, які він блискавично виконував, а на додачу ще й був видатним лікарем, який на пенсії продовжив свою практику та час від часу приймав хворих на дому.

Саме в такі моменти, коли мій дідусь приймав своїх постійних клієнтів у своєму кабінеті, я й з цікавістю підслуховувала під дверима та підглядала у шпарину, ніби там творилася якась магія. Адже в дитинстві я так і вважала, бо бачила як блискотіли очі клієнтів після прийому у мого дідуся.

Зараз же, мої очі блискотіли граючи бісиками в непереборному бажанні, як у дитинстві, підслухати розмову дорослих людей. Я не могла та і не хотіла у цьому собі відмовляти, тож, як тільки Даніель вийшов з кімнати та спустився на перший поверх до свого батька, що вже по-хазяйськи орудував на кухні, я стрімголов рвонула до дверей.

Прозорі стіни цієї кімнати взагалі були мені не на руку, адже в розвідку у відкриту не ходять. Тому, мені прийшлося згадати кілька прийомів йоги та використовуючи позу "собачки", прослизнути через одвірок та всістися м'яким місцем під закриті перила сходів, та сховатися за ними. Кут огляду був не надто доречним, та все ж через невеликі шпарини можна було побачити навіть лиця родичів, які вже порівнялися один навпроти одного та очима вели холодну війну.

- Для чого ти приїхав? Є щось таке, чого ми не могли переговорити по телефону? - Голос Даніеля звучав холодно та впевнено, але на відміну від цього, хлопець всією своєю суттю показував своєму батьку, що був не радий ранковому візиту.

- На тебе взагалі не можна покластися, - відразу парирував його батько, який показував свою перевагу, яка була, як мінімум, у віці, у досвіді, та якщо придивитися, то і на декілька сантиметрів у зрості. - Аби не вчорашній інцидент за участі команди зачистки, я б і не здогадувався про існування дівчини.

"О-о-о..." - безмовно протягла я, зрозумівши, що розмова піде про мене. Тепер моя дитяча витівка стане більш хвилюючою, з присмаком від хвилювання, адже після слів “...існування дівчини.” це хвилювання збільшилося, як мінімум, вдвічі.

Тон Захарія Едуардовича проявляв повне незадоволення сином і тією ситуацією, що склалася вчора. Ком в горлі стиснувся в поганому передчутті, адже він ще напевно не знав того, що причиною того інциденту була я сама та моя необачність, приправлена необдуманим супергеройством та імпульсивним героїзмом. Неприємно стало розуміти, що зараз Даніель отримує на горіхи із-за мене, хоча, сам хлопець зовсім не проявляв ніяких емоцій, ніби був звиклим до подібних атак та випадів з боку батька.

Вони один одного вартували, і тепер я точно зрозуміла, що емоційна холодність була окремою рисою його сім’ї — тих, хто отримав “Іскру” за правом крові. Список знайомих людей із надприродними силами поповнювався новими іменами, і я навіть відчула, що втрачаю якусь свою особливість.

- Емілія тебе не повинна бентежити взагалі.

- Мене бентежить те, що ви з нею разом влаштували в будень день, - тепер до його незадоволення додалося ще й роздратування та відверта злість. - Ти знаєш правила! - Вичитував, як маленького хлопчика. - Ми не проявляємо силу перед простими людьми! Аби ми чхали на ці правила, то давно б були винищені, як динозаври!

- Я вже говорив, що то була непередбачувана ситуація, - Даніель був непохитний. - Команда зачистки швидко відреагувала і ще вчора відрапортувала про своєчасне та позитивне завершення протоколу.

- Ви Гиру майже інвалідом не залишили! - незадоволено продовжував батько Даніеля, згадавши в розмові Диявола з крові та плоті, якого ще вчора я мало не викинула з сімнадцятого поверху, а моя найкраща подруга Юля, вирубила його, вдаривши масивною підставкою по голові, як тепер вже зрозуміло, мало не до каліцтва. Добре хоч живий залишився. Якось не хотілося мати руки в крові та ще й за подібними обставинами, хоча мою думку не всі розділяли, а точніше, наш відвідувач, який продовжив далі:

- Краще б вже добили, - зауважив на повному серйозі він.

- Ми не вбиваємо, - підловив його Даніель. - Ти ж пам’ятаєш правила?

Захарій Едуардович тільки голосно видихнув, так, що цей видих почула навіть я, підслуховуючи з-за свого укриття.

Хлопець підійшов до холодильника та дістав з нього пляшку води, заливаючи свою ранкову спрагу, відновлюючи свій водний баланс.

- Ти не розумієш синку, що подібні вибрики можуть зіграти страшний жарт з тобою, дівчиною та ставить під загрозу існування наших родів? - Його батько швидко змінив тон з загрозливого до того, кий би повинен був спонукати Даніеля до відчуття жалю. - Люди, які мають подібні ресурси, владу, не задовольняються втратою пам’яті.

- Ти приїхав тільки для того, щоб пожурити нас? - Даніель поставив пляшку на мармурову поверхню та сів за стійку на місце, яке я вже почала вважати своїм, окуповуючи його холостяцьку територію.

Очі його опонента блиснули і навіть я це побачила. Здається, Даніель і правда добре знав свого батька.

- Я хотів побачити її.

“О, Господи!” - знову злякалася я від такої уваги до своєї персони. Невже на мені так світ клином зійшовся? З чого таке?

- Побачив? - спонукав батька на продовження, бо навіть я відчувала, що він щось приховує.

- Ти ж знаєш, що кожне нове ім’я рекрута не може пройти повз раду родів, а я її член та ватажок нашого роду.

- Але ж вона не з нашого роду?

- Що з її очима? - запитав чоловік проігнорувавши питання свого сина.