Щось під моїм ліжком

· · ·

Теплий серпневий вітер ліниво грався з листям на деревах, які одиноко зсутулились серед високих панельних будинків. З вікна своєї кімнати, замислившись про щось, на них задивився Олег – корінний житель Полтави. Хоча корінним він і був усього 15 років, з дня свого народження, але місто він любив ніби живе тут довше свого дідуся.

- Олегу! Годі вже ворон рахувать! Ти вдягнувся чи досі в одних шкарпетках ганяєш?! – а це і був дідусь, який прийшов, щоб прогулятись улюбленим онуком.

- Так, діду, я зараз! – схвильований хлопець натягнув штани, сховав ледь засмагле за канікули тіло під синю футболку та вибіг з кімнати, на ходу прикриваючи світле волосся темною кепкою.

- Олежку, любий, не бігай ти так по дому, скільки разів тобі казати? – невелика худенька жінка з русим волоссям, зав`язаним у хвіст, вийшла з кухні, розправляючи фартух. – Тато, тільки недовго, не запізнюйтесь на вечерю.

- Добре, доню, ми намагатимемось. Так, бандите? – сивий статний чоловік у світлій сорочці з короткими рукавами підморгнув онуку.

- Так, діду! – крикнув малий, натягаючи кросівки, хоча навряд чи він почув, з чим тільки-но погодився.

Вже за декілька хвилин двері парадної зачинилися і дві фігури неквапливо вирушили у бік Ворскли, добре, що до неї було рукою подати. Олег з самого дитинства більш за все любив ходити до річки з дідом, з ним можна і рибу половити, і про життя порозмовляти, не часто підлітки готові ділитись своїми особистими подробицями із рідними, але тут було виключення. Також часто дід, сидячи з онуком за чаєм, розповідав історії, часом кумедні, часом моторошні, але завжди життєві та цікаві, щоправда, не завжди реальні, ну тобто майже ніколи.

Після жвавої траси одразу починався невеличкий лісок, який і відмежовував сірі бетонні колони одного зі спальних районів Полтави, що напрочуд швидко будується, від широкої, хоча вже і не такої бурхливої, як колись, річки Ворскли.

Як тільки підліток опинився на їх «таємному» місці, то одразу ж скинув речі та побіг купатись. Дід же ж, вже навчений багаторічним досвідом, розвів вогнище, знайшов декілька гілок, схожих на рогатини та дістав з рюкзака сосиски і хліб. Кожен знає, що їжа, підсмажена на вогні на свіжому повітрі має якийсь особливий, такий душевний смак.

Коли у Олега вже побіліли губи, дід все ж покликав онука на обід, не вистачало ще отримати на горіхи від його матері.

Швидко упоравшись зі смаженими сосисками, відпочиваючі перейшли до десерту. Із рюкзака з`явились печиво та шоколад. У похідних чашках заварили чай з дикою м`ятою. Вже за чаєм розговорилися, розпочали, як зазвичай, з нових книг, потім на інші віддалені теми. Хлопець довго розповідав про те, як не хоче до школи, але вже дуже скучив за друзями, скучив за дівчиною Юлею, яку не бачив майже півтора місяці. Доїдаючи чергове печиво, хлопець став розпитувати діда про його перші стосунки, про родину, про свою маму та їх відносини, коли вона була ще менша, ніж Олег зараз.

Уважно слухаючи, чоловік задивився на рівну, повільну ріку, після питань онука в пам`яті несподівано виплили образи та спогади, які вже багато років не турбували, ніби течія ріки вимила їх з самих глибоко захованих тайників.

Коли юнацький ентузіазм трішки втомився і хлопець замовчав, дід тихо спитав:

- Олеже, я часто тобі розповідаю байки, якими тільки малечу лякати. А хочеш почути історію, яка реально відбувалась? І трапилась вона в Полтаві, до того ж ще не зовсім давно.

- Правда? Звісно хочу. Що за історія? – хлопцю було байдуже, що слухати, по-перше, історії діда завжди захоплювали, а по-друге, у нього був просто неперевершений талант розповідати.

- Тільки давай домовимось, що ти ніколи і нікому не розкажеш, що чув цю історію. Тим паче матері.

- Добре, дідусь. – таємничість завжди притягує хлопців в будь-якому віці, а тут ще й якийсь дуже серйозний секретний секрет.

- Ну тоді бери печиво, налий мені ще чаю та слухай уважно, не перебивай. І до речі, підкинь дров у вогнище, нехай горить потихеньку.

· · ·

Очевидців подій, які відбулись, залишилось не так вже і багато. Їм би дуже хотілося сказати, що таке могло відбутись де завгодно, їм хотілося б себе втішити і сказати, що таке більше не повториться. Багато хто переконував усіх і перш за все себе, що нічого незвичайного там не сталось. Але це не спрацьовувало і ще багато років по тому люди не могли міцно заснути, чуючи у своїх спальнях прості скрипи чи свист вітру за вікном.

Ця історія могла статись будь-де, але, як зазвичай буває за іронією, вона відбулась в одному з найтихіших приватних секторів Полтави, де жили в основному пенсіонери та працівники бюджетних сфер.

Одного теплого липневого дня житель будинку № 38 Олег Федорович, якого усі звали просто дід Олег, вийшов перекурити на веранду, поки дружина не бачить, до того ж погода стояла спекотна і треба було слідкувати за городом, щоб не попалило овочі. У кінці довгої вулиці почувся гуркіт і, піднімаючи пил, по дорозі проїхала старенька вантажівка. Це приїхали нові жильці, які декілька днів тому перевозили речі до сусіднього будинку, але самих людей пенсіонер ще не побачив.

«Хоч би не знову» - перша думка, яка промайнула в його голові. Коли з вантажівки вийшла досить молода жінка, а за нею троє дітей, дід Олег нервово запалив нову цигарку. Калитку невеличкого, з облізлою фарбою та у багатьох місцях перекошеного паркану відкрила, напевно, старша донька – мила дівчина років сімнадцяти з тендітною фігурою та русявим волоссям, вдягнена у просте літнє плаття. За нею увійшов хлопець десь на сім років молодший, він тягнув на спині величезний рюкзак, довгі лямки постійно злізали з худеньких плечей. Останньою зайшла мама та нова володарка будинку – мила жінка з добрим, але втомленим обличчям, вдягнена у шорти та дешевеньку стару футболку. За руку вона вела малу біляву дівчину років семи у темних окулярах, мала була сліпа.