9

​Сосідка ,Віра Адамівна мостилася на бежевому пуфику з такою поважною обережністю, ніби сідала не на м’які меблі, а на королівський престол XVIII століття. Пуфик, який ще хвилину тому мовчки роняв чайні сльози в коридорний паркет, під її вагою лише стиха хруснув внутрішньою тирсою й принишкнув.

​— От ви смієтеся, — мовила Віра  Адамівна  розправляючи на колінах халат із грандіозними, завбільшки з кавун, темно-червоними трояндами. — А я через вашу стіну пів життя прожила. Я ж пам’ятаю, як Максик сюди диван завозив! Чотири поверхи без ліфта пішки тягнули, і він на кожному майданчику клявся, що більше ніколи в житті не купить нічого ширшого за табуретку. А потім з'явилася ти, Софієчка. І з'явилися шафи. А потім Еліночка — і коридор перетворився на смугу перешкод.

​Макс тим часом гремів чайником біля раковини. Напруга, яка п’ятнадцять хвилин тому висіла між нами гострою, як лезо, англійською синтаксичною конструкцією, остаточно розчинилася в парах окропу та солодкому запаху гарячого вишневого соку.

​— Віро Адамівно, — гукнув він із кухні, — вам чай із чебрецем чи звичайний чорний?

​— Мені, Максику, такий, щоб серце не калатало, бо в мене від вашої Лани Дель Рей і так тиск, мабуть, до ста п’ятдесяти піднявся. Оце співає, наче в неї хату за борги забирають, їй-богу! Але душевненько. Додала собі в застосунок, тепер на дачі під огірки вмикатиму.

​Еліна, яка все ще не випускала мого коліна, уважно спостерігала за сусідкою.

​— А пуфик розмок, — тихо мовила дочка, вказуючи пальчиком на темну пляму біля ніжки. — Йому треба лікар.

​— Нічого йому не треба, — заперечила Адамівна  повчально піднявши пухкий палець із перснем. — Тканина цупка, імпортна. Зараз ми його рушничком промокнемо, і буде як новий. А от що вам треба — то це пиріг їсти, поки скоринка не зм’якла. Я туди вишні не шкодувала. Власноруч кісточки шпилькою лущила, пів вечора за цим задоволенням просиділа!

​Ми перебралися на кухню. Маленький круглий стіл, який Макс колись зробив із дубового щита, заледве вміщав нас чотирьох. Еліна мостилася на високому стільці, бовтаючи ногами в капцях-зайчиках, Адамівна зайняла почесне місце біля вікна, а ми з Максом сиділи плече до плеча на кухонному куточку.Його стегно торкалося мого — тепле, надійне, сьогоденне. Ніякі привиди минулого, жодні вчителі з їхньою бездоганною оксфордською вимовою та фокусами з умовними реченнями не могли змагатися з цим відчуттям живого, трохи втомленого, але абсолютно мого чоловіка.

​— Знаєш, — мовив Макс , нарізаючи пиріг великими трикутними шматками, — я ж справді на мить подумав, що ти сумуєш за чимось... більшим.

​— За чим "більшим"? — я примружилась, беручи до рук гарячу чашку.

​— Ну... за іншим життям. Де розмовляють вишуканими фразами, де дощ за вікном завжди здається красивим і кінематографічним, а не просто мокрою сльотою, через яку треба бігти в гастроном по картоплю.

​— Максе, — я легенько штовхнула його ліктем у боки. — Кінематографічний дощ гарний тільки в кіно, бо там акторам після кадру дають сухі халати й гарячий коньяк. А в житті я віддаю перевагу людині, яка знає, скільки ложок цукру я кладу в чай, коли в мене дедлайн.

​— Дві з гіркою і дрібку кориці, — безгальмівно відрапортував Макс.

​— Отож.

​Адамівна  тим часом уже намилювала другий шматок пирога, запиваючи його чаєм із таким смачним присьорбуванням, що навіть Еліна замислилася над своєю поведінкою й відклала вбік планшет.

​— Ви от про ту англійську балакаєте, — зауважила сусідка, витираючи губи серветкою, — а я вам так скажу: мова — то таке. Мій Степан, хай йому граніт буде легким, за тридцять років нашого шлюбу компліментів мені написав, може, рази три. І ті на листівках до 8 Березня, які в гастрономі за три копійки купував. "Бажаю щастя в особистому житті". Уявіть! Дружині! В особистому житті!

​Ми з Максом переозирнулися й одночасно всміхнулися.

​— І що? — спитала Еліна, спираючись підборіддям на кулачки. — Ви на нього образилися?

​— Та де там! — махнула рукою Неля Остапівна. — Він зате кожен день, коли з зміни повертався, мені гарячі біляші в газеті приносив. Щоб не вистигли. Йшов через увесь парк, пальці собі ппік, але приносив. Ото була його мова. А якби він мені про умовні речення розказував, я б подумала, що в нього суп перехолонув або головою вдарився.

​Вона помовчала, дивлячись у темне вікно, за яким дійсно починав накрапати дрібний, уже геть осінній жовтневий дощ. Краплі стукали по металевому відливу з ритмічною, майже заколисуючою регулярністю.

​— Любов, діти, — додала вона вже тихіше, втрачаючи свій звичний командний тон, — це коли ти знаєш, що людина поруч із тобою не просто так повітря переводить. А коли вона твою тишу розуміє. От Максик мовчки посуд миє — ти вже знаєш, що в нього в голові крутиться. Ти англійською заговорила — він знає, що це ти від утоми захищаєшся. А пуфик... ну, пуфик просто красивий. Я б його, до речі, в передпокої трохи ліворуч пересунула, бо ви об нього ноги поламаєте.

​Коли Віра  Адамівна , забравши порожню тарілку й виразивши глибоке задоволення від Лани Дель Рей ("Треба буде онуку попросити, щоб на флешку скачав"), нарешті пішла до себе, будинок занурився в ту особливу тишу, яка буває тільки пізно восени.

​Еліну ми вклали не одразу. Вона довго мостилася у своєму ліжечку, вимагаючи, щоб пуфик обов’язково стояв поруч із ліжком і "вкривався" її дитячим пледом.

​— Він усе ще сумний, — наполягала дочка, заглядаючи під ліжко.

​— Він не сумний, він просто сохне, — терпляче пояснював Макс, розкладаючи поруч із пуфиком паперові рушники. — Завтра вранці він буде сухий і веселий. Як огірок.

​— Огірки не бувають веселими, тату. Вони зелені й у пухирцях.

​— Бувають. Якщо це солоні огірки в банці, їм там дуже весело разом. Давай заплющуй очі, бо завтра в садочок.

​— А Адамівна прийде ще?

​— Прийде. З вишнями або з інспекцією. За насиченням коридору меблями.