8

Літак приземлився о дванадцятій тридцяти.

Не о дванадцятій двадцяти п'яти, як обіцяв розклад, і не о дванадцятій сорока, як зазвичай буває коли розклад обіцяє двадцять п'ять. Рівно о дванадцятій тридцяти — з тією пунктуальністю, що буває іноді і яка здається майже надприродною після чотирьох днів у країні, де поїзди і справді ходять за розкладом і від цього відчуття, що час влаштований правильно.

Київ зустрів хмарами — низькими, сірими, листопадовими, своїми. Не берлінськими, не віденськими — саме київськими, з тим особливим відтінком сірого, який Софія вміла відрізнити від будь-якого іншого сірого у світі, бо це сірий, під яким виросла.

Вдома, подумала вона, дивлячись у вікно літака. Вдома свої хмари.

Митниця, стрічка з багажем, блакитна валіза — яку вона знайшла одразу, серед чорних і сірих, і подумала: Макс мав рацію, практична. І вона мала рацію: видно. Обоє праві. Так буває.

Оля обнялась із нею на виході — міцно, по-справжньому, тим об'ятиям людей, які зробили щось разом і тепер розходяться, але з тим відчуттям, що наступного разу буде ще.

— Соф, — сказала Оля, — ти інша.

— За чотири дні?

— За чотири дні, — підтвердила Оля. — Не гірша і не краща. Інша. Ширша.

— Ширша?

— Як людина, яка побачила більше і тепер знає що є більше. — Вона потрепала Софію по плечу. — Їдь додому. Там чекають.

Там чекають.

Двоє.

Це треба було сказати раніше — і це дивно, що не сказалося раніше, але деякі речі в оповіді з'являються тоді, коли для них є місце. Не тому що їх не було — вони були завжди, з самого початку, з першого розділу і першого пуфика і першого Максового бутерброда з докторською ковбасою.

Просто для деяких речей треба дочекатися правильного моменту.

Еліна.

Еліні було шість років і три місяці, і вона знала про це точно, бо рахувала. Вона взагалі багато рахувала — кроки від ліжка до вікна (сім, якщо великі, дев'ять якщо маленькі), зірки на піжамі (тридцять чотири, вона перевіряла), дні до маминого повернення (чотири, і вона робила позначки в календарі, де маленькі сонечка означали хороший день, а хмаринки — день коли мами немає і це сумно, але татко робив млинці і ставало трошки краще).

Еліна мала Максові очі — той самий асфальт після дощу, що тепліший, ніж здається, якщо дивитися правильно — і Софіїне волосся, каштанове, яке в дощ поводилося за власними законами і яке Еліна любила розпускати і ходити так, незважаючи на всі доводи про зручність і практичність.

Вона також мала свою власну внутрішню Нелю Остапівну — раннього виробництва, ще не до кінця сформовану, але вже цілком функціональну. Ця маленька Нелля Остапівна вела облік всього важливого: хто що обіцяв і коли, скільки казок мама прочитала за тиждень, чи виконав татко обіцянку про зоопарк у суботу, коли мами нема.

Татко виконав. Зоопарк відбувся. Але мами не було, і це в загальному підсумку означало мінус один бал незалежно від пінгвінів.

Еліна чекала мами.

Таксі їхало з Борисполя і Софія дивилась у вікно на київські передмістя, на знайомі дороги, на дерева без листя — і відчувала те, що відчувають люди після повернення з першої справжньої поїздки: щось змінилось, але не місто. Місто таке саме. Змінилась вона — і від цього місто виглядає трохи інакше, ніби хтось злегка змінив кут зору.

Телефон показав повідомлення від Макса — надійшло, мабуть, коли вона була в зоні отримання багажу і телефон ловив мережу:

«Еліна пита кожні десять хвилин чи вже. Кажу — скоро. Вона не вірить. Приїжджай.»

Вона усміхнулась у телефон.

Написала: «Їду. Хвилин сорок.»

Відповідь прийшла через тридцять секунд — не від Макса. Від Еліни, яка, судячи з усього, сиділа поруч і чекала:

«МАМО ПРИВІТ Я СКУЧИЛА ТИ ПРИВЕЗЛА МОРОЗИВо»

Морозиво написано з великої літери і маленької о наприкінці — верхній регістр не вистачило терпіння тримати до кінця слова.

Шість років і три місяці. Рахує зірки на піжамі. Пише капслоком коли хвилюється.

Усередині Лана Дель Рей перестала співати і просто притиснула руки до серця.

Нелля Остапівна зняла окуляри і протерла їх — не тому що запотіли, а тому що треба ж щось зробити руками в такі моменти, а плакати вона вважала надмірним.

Маленька Софія сімох років — та, що завжди хотіла морозива — взяла Еліну за руку. Уявно. Але міцно.

Зовнішня Софія написала: «Привезла. Їду. Ціную тебе дуже.»

Еліна написала: «цілую тебе я і татко чекаємо»

І один смайлик серця. І один смайлик зірки. І один смайлик мороженого — цього разу написаного правильно.

Двері квартири.

Та сама двері, що скрипить у нижній петлі і яку вони збираються полагодити вже пів року і яка залишається нелагодженою, бо скрип такий звичний що вже не чути, і тільки коли повертаєшся після чотирьох днів відсутності — чуєш. І скрип цей звучить як: ти тут. Ти вдома.

Вона не встигла дістати ключ.

Двері відчинились зсередини — і на порозі стояла Еліна.

В піжамі. О пів на першу дня, в піжамі з зірочками — тими самими тридцятьма чотирма, перерахованими і задокументованими. Волосся розпущене і трохи скуйовджене, з одного боку більше ніж з іншого, що означало: спала на боці і не розчісувалась після.

Вона дивилась на маму.

Мама дивилась на неї.

Секунда.

Потім Еліна зробила той рух, який роблять тільки діти і тільки коли дійсно радіють — вона не пішла, вона кинулась. Як кидаються у воду, коли вона тепла і знайома і своя — без розрахунку і без підготовки, просто всім тілом назустріч.

Софія підхопила її — блакитна валіза впала на підлогу сама по собі, вона не помітила, вона тримала Еліну і Еліна тримала її і вони стояли на порозі і Еліна говорила щось — швидко, в Софіїне волосся, не зупиняючись, ціле речення без пауз:

— Мамо ти приїхала я так скучила татко казав скоро скоро а я не вірила а потім ти написала і я так зраділа і ми з татком зробили млинці чекаючи тебе а я хотіла поїхати теж але татко сказав що ти скоро а тепер ти тут мамо ти привезла морозиво?