5

Усе почалося з оголошення.

Не з якогось важливого оголошення — державного, міського, навіть районного. З маленького прямокутника тексту під відео Френка Моретті, яке з'явилося одного четверга вранці, поки Софія пила каву і ще не до кінця прокинулася, і саме тому прочитала його без належної психологічної підготовки.

"Exciting news! I will be in Kyiv next month for a language conference. If you are from Ukraine and want to meet — I am organizing a small workshop for my subscribers. Details soon. Limited spots."

Захоплюючі новини. Я буду в Києві наступного місяця на мовній конференції. Якщо ви з України і хочете зустрітися — я організовую невеликий воркшоп для підписників. Деталі незабаром. Обмежена кількість місць.

Софія прочитала.

Потім перечитала.

Потім поставила каву на стіл, бо руки раптово стали ненадійними, і гаряча кава і ненадійні руки — погане поєднання.

Він буде в Києві.

Живий. В тому самому місті. Не на екрані, не в навушниках, не у відео з теплим освітленням і книжками за спиною — а реально, фізично, в повітрі, яким дихає вона.

Усередині миттєво почалися дебати.

Нелля Остапівна «Ні».

Лана Дель Рей: «Так».

Маленька Софія: «А там буде морозиво?»

Безіменний критик: «Ось і перевіримо всі твої теорії про ілюзії».

— Замовчіть усі, — сказала Софія вголос на порожню кухню.

Кухня мовчала. Але в ній залишилося оголошення — у відкритому телефоні на столі, чорний текст на білому фоні, «limited spots», обмежена кількість місць.

Вона взяла каву. Відпила. Поставила. Взяла телефон.

І записалася на воркшоп.

Ось так. Без дебатів, без зважування, без зошита з переліком «за» і «проти». Просто натиснула — заповнила форму, написала ім'я, і-мейл, рівень англійської (поставила «pre-intermediate» бо «beginner» звучало занадто сумно, а «intermediate» було відвертою брехнею), натиснула «submit» і відклала телефон.

Потім п'ять секунд сиділа нерухомо.

Потім сказала: «О ні».

Потім пішла на роботу.

Наступні два тижні Софія жила в стані, який клінічна психологія, мабуть, описала б як «когнітивний дисонанс із елементами паніки і непояснюваного ентузіазму». 

Зовні — нормально, навіть добре: логотипи, англійська, вечері з Максом, ще одна стіна у Дарини (остання, вони вже святкували з пастою і вином). Усередині — чотири голоси вели безперервну нараду без порядку денного і будь-яких шансів на консенсус.

Воркшоп був у суботу, о дванадцятій, в коворкінгу в центрі.

Зареєстрованих — тридцять два чоловіки. Вона дізналася це з підтверджувального листа, де також написали: «Рівень advanced і вище». Вона написала «pre-intermediate». Це означало, що вона буде найгіршим студентом у кімнаті.

Нелля Остапівна сказала: «Можна скасувати реєстрацію».

Лана Дель Рей сказала: «Навіть не думай».

Маленька Софія сказала: «Там точно буде кава».

Безіменний критик сказав: «Ти вже зареєструвалась, тому питання не «чи йти» — питання «як не вмерти від сорому».

— Конструктивно, — сказала Софія критику.

— Намагаюсь, — сказав критик.

Вона нікому не розповіла. 

Не Дарині — бо Дарина відреагувала б із таким ентузіазмом, що це саме по собі стало б джерелом паніки. Не Максу — і тут складніше, і тут вона сама собі не могла пояснити чому. Просто — не розповіла.

Зате вона займалася. Більше звичайного — якщо «звичайне» це вже дві години на день, то ці два тижні виходило три, іноді чотири. Вона повторювала часи, артиклі, прийменники, phrasal verbs, conditional sentences — весь зошит від початку до кінця, як студентка перед іспитом. Вона говорила вголос — сама з собою, на кухні, в коридорі, іноді пошепки в маршрутці, що викликало помірний інтерес сусідів.

Вона придумала собі легенду: що скаже, якщо запитають. "I have been learning English for two months. I am a graphic designer. I live in Kyiv." Три речення. Граматично правильні, перевірені по п'ять разів. Вона вимовляла їх перед дзеркалом і кожного разу або сміялася, або соромилася, або і те і те разом.

В п'ятницю ввечері вона сиділа на кухні і дивилася в зошит із таким виразом, ніби там мали з'явитися нові підказки.

Підказок не з'явилося.

Макс зайшов, зробив чай, поставив обидві склянки, сів навпроти. Подивився на неї.

— Ти нервуєш, — констатував він.

— Ні, — сказала вона.

— Соф.

— Трохи.

— Через роботу?

— Ні.

Пауза. Він пив чай і не питав далі — він умів не питати далі, коли вона не готова, і це було одночасно добре і трохи образливо, бо іноді хочеться, щоб запитали попри все.

— Я завтра йду на воркшоп, — сказала вона.

— З англійської?

— Так. Живий. З вчителем. Тим, чиї відео я дивлюся.

Макс поставив склянку. Подивився на неї — уважно, без поспіху.

— Тим, з TikTok?

— Він буде в Києві на конференції. Організував зустріч для підписників.

— І ти записалась.

— Записалась.

— Не кажучи мені.

Не звинувачення — просто факт, вимовлений нейтрально. Але в нейтральності цього факту було щось, що Софія відчула десь між ребрами.

— Я сама собі не відразу сказала, — відповіла вона. Це прозвучало безглуздо. Але це була правда.

Макс мовчав хвилину. Потім:

— Рівень який?

— Там advanced. Я написала pre-intermediate.

— Тобто ти будеш найгіршою.

— Напевно.

— І йдеш.

— Йду.

Він узяв склянку. Відпив. Подивився у вікно — на листопадовий вечір, на темне місто, на чиєсь освітлене вікно навпроти.

— Добре, — сказав нарешті.

— Що добре?

— Що йдеш. Навіть якщо страшно. Навіть якщо найгірша. 

— Він поставив склянку і встав. 

— О котрій?

— О дванадцятій.

— Я зроблю сніданок.

Він пішов у кімнату. Вона сиділа з чаєм і дивилася на те місце, де він щойно сидів, і думала про те, що він не сказав жодного зайвого слова. Жодного «навіщо», «це ж той хлопець із TikTok», «ти впевнена». Просто — добре. І сніданок о дванадцятій.