Частина Друга. 6. Весна 157р.

20 Кветовія 157р.

Маг-Рівік

Я мила посуд і міркувала, що робити далі. Сьогодні до мене "підкотив" ще один цінувач моєї "вроди" - на ім’я Асар. Хлопець також запросив на побачення. Я пообіцяла знайти для нього час на наступного тижня, і ми посміхаючись один одному розпрощалися. Цікавість - яку гидоту замислила Айша - зросла ще на декілька пунктів.

- Бачу, твої навички з кожним разом все краще й краще. Тарілки більше не б’єш, - сказала пані Тош застукавши мене за миттям посуду за допомогою магії.

Жінка вже давно дізналася, що я не та кого вона хотіла найняти. Десь за тиждень з’явилась дівчина й зі сльозами на очах почала розповідати, що вона заблукала й не змогла знайти дорогу. Цілий тиждень! Пані Тош звісно їй не повірила. Потім трохи на мене побурчала, але нарікань за час, що я в них вже встигла пропрацювати, не отримувала - тож мене залишили.

- Якщо робити більше нічого, то краще допоможи в залі. Сьогодні в нас співає бард, того великий наплив клієнтів.

- Добре, - погодилась я.

Підхопивши пусту тацю, направилась до залу. Але, зробивши декілька кроків, зупинилася: раптом зрозуміла куди мене кликали гуляти. Відступати було нікуди, а прикинутись хворою - пізно.

Перед тим як увійти до залу захотілося перехреститися. Але стрималася. По-перше, це навряд чи допоможе. По-друге - може бути неправильно розцінено.

Лоеорі був не сам, а в великій компанії приятелів. Окрім нього, зі знайомих мені тут був також Віткар, Фіона, Ванда та Олдрі. А також Айша зі своєю сварою. Був і похмурий хлопець, якого я інколи бачила поряд з Леорі й знала, що вони разом навчаються. Це був третій король. Ну й, звісно, ще трохи їх однокласників.

- Чого застигла? - відволік мене від думок голос Марік, доньки пані Тош, а по суміщенні - подавальниці. - Учні твої.

Мої, так мої.

- Доброго вечора, - привіталася я, підійшовши до столика.

- Ята! Ти все ж вирішила до нас приєднатися! - зрадів Леорі.

- Не зовсім. Я тут працюю. Тож, панове, що бажаєте? - сама посміхалась, та водночас намагалася не дивитися у бік Айши.

- Така важлива по школі ходить. А виявляється працює прислугою, - голосним шепотом сказала Інга, одна з подруг Каштанки.

Дівчата засміялися не всі.

- А я й не знала, що чесна праця в нас вважається чимось огидним, - відповіла їй Фіона. - Рано чи пізно тобі доведеться проходити практику у лікарні. Повір, перший час там будеш виконувати завдання типа: принеси, віднеси, прибери, відмий. І іноді це не лише ліки чи інструменти.

Ванда з Олдрі загадково посміхнулися. Я теж здогадалася, про що йшла мова.

- Простолюдинка була, простолюдинкою й залишиться, - не знаймо до чого тявкнула Айша.

Усі, окрім її друзів, з осудом на неї поглянули.

- Айша, я іноді думаю, що голова в тебе - лише для прикраси. Може, хоч іноді будеш використовувати її за призначенням? - запитав хлопець з червоними очима, колір яких видно було навіть у напівтемряві. - Бо з кожним твоїм вчинком я краще розумію твого батька. Взяти нову дружину - це розумне рішення.

- Ми звідси йдемо, - підскочила Айша, схоже її вжалили в болюче місце. - Тут смердить напівкровками! Ніколи не думала, Леорі, що ти зв’яжешся з таким непотребом.

- Це ти на мене натякаєш? - запитав Віткар. Я вже знала, що він був наполовину людиною, а наполовину - вінором.

- Та ні. Скоріше на мене, - обізвався червоноокий. - Бо ти, не зважаючи на незаконне народження, поки вважаєшся єдиним спадкоємцем. А от родина моєї матері відреклась від неї ще до її народження. Хоч моя бабка і мала старовинний титул, та я ж назавжди залишусь виродком брудної байстрючки. Так Айша? Бо такі, як я і Віктар - живий доказ того, що аристократи іноді люблять повалятися у багнюці.

Хлопець говорив все в повному спокою. З такою собі іронією. А обличчя Айши від його слів все більше й більше покривалося червоними плямами, доки повністю не стало схожим на томат.

- Ти мені краще скажи: чого взагалі спілкуєшся з такими як ми?

- Більше не буду. Мені й пів року вистачило.

Разом з нею пішли чотири її подружки, та два хлопці - Асар з Шион. Мої так і не відбувші кавалери.

Я ж стояла весь цей час мовчки й спостерігала зі сторони. Й телевізора не потрібно. Такі італійські пристрасті тут розгорнулися.

- Весело у вас. А я ще за інтернетом сумувала.

- Що таке інтернет? - запитала Олдрі, як сама цікава.

- Потім розповім, - схаменулась я, ледь зайвого не сказала. - Так що будите замовляти?

- Зараз зробимо. Але спершу давай я тебе зі всіма познайомлю, - перебив Леорі. - Фіону, Ванду та нашу красуню Олдрі ти вже знаєш. З Віткаром також знайома. Далі - Рівіс, Імар, Шимір, Юдіан, Арбін та Калін. А також майбутній некромант, мабуть тому завжди такий похмурий - Соренто.

- Приємно познайомитись, - сказала я, а сама ретельно оглянула названого останнім червоноокого брюнета. Хотілося переконатися: чи він справді спокійно сприйняв образу від Айші, чи лише зовні шматок льоду. Але знімати сережку зараз було не зручно.