І. Натюрморт

Ну ось  і все. Все. Все, що я можу тобі дати – прочитати дивний текстик написаний від руки ручкою. Та якщо глянути інакше, то можна помітити давній манускрипт, на стільки оригінальний наскільки дозволяє твоя уява.  Тому розв’язуй червону стрічку, розгортуй: отак поклади на стола і обережно розправляй мої кутики… будь ласка, лагідгідніше, бо я надто довго лежала в основі світобудови. Мене тримали у пляшці з забобонами, годували люттю і давали пити чай з кісток від яких я відмовлялась. І тільки зараз  виринаю з безодні, розправляю свої тендітні плечі, піднімаю подихом пружні груди і стаю вище, стаю вище на цілу голову думок. У мене є все аби відчувати себе Абсолютом: довге, щовкове волосся уквітчане сяйвом; мудре чоло; гострий запах; медові вуста; глибокий  погляд… і це тільки голова. А далі  –  ніжні дотики  відчуттів перепоясані  подихом насолоди жіночого  лона. Тому поринай у мене настільки оригінально, на скільки дозволяє твоя уява. Кохай мене так аби філософи нарешті зрозуміли математиків, ті в свою чергу  –  фізиків та хіміків… анатомію вони побачать у власних відчуттях аби створити справжню історію. Кохай мене не так, як вперше і не так, як востаннє, кохай мене так, як тільки вмієш ти.

… Людина  – нескіннечнна величина.

Ти і Я – дві її частини.

Я – маленька.

Ти – великий.

Я люблю тебе так, як ти любиш  нас (людину). Ми любимо тебе так, як ти любиш мене.

І напевно, ти втомився від такої кількості букв, тому розслабся –  звільнись від думок і цілковито довірся мені. Ні-ні, я не прошу тебе вірити мені, тільки відчувати. Зараз моя долоня прохолодна і трішки волога від сліз, які капають з очей. Мої очі – хмари. А сльози – мій особливий, особистий дощ. Він часом літній, немов весняне танення зимнього снігу, а часом осінній, мов гарячий дотик води у полудневий час. А тепер дихай. Лягай на ліжко на якому сиджу я. Клади голову на мої коліна так аби твої ніздрі відчували запах лона під легким платтячком хвилювань. Ніжно приклади своє покусане моїми зубками вушко до мякої полуниці бажань і починай відчувати стигло-солодкий смак шаленої любові. Вона у нас одна, але мені вистачає аби ділити її на всіх. Бачиш, так виходить, що я розлучаюсь з чоловіком, котрий мене обожнює. Причина  у відсутності причини – не хоче мене ні зким ділити. А ти ділиш, ділиш і не нарікаєш, що більша частина мене завжди належить йому.

Боже мій, просто непервершений феєрверк – лоскотно. Хочу ще. Лоскочи мене  пристрастю, розмазуй мріями на полотні надії. Так. Це картина – стигла полуниця розтечена моїми  пальчиками і твоїми вустами на тілі. Картина соковита без рамок і обмежень.

 Якщо пальці гарно розпростерти, то вийде картина. Буде поле мистецьке, і світ і людина. Буде година ріками литись у день із хвилини, а секунда – у рік з тої днини. Якщо час взяти до рук, затрощити в обіймах, наче рідну дитину. То відчуєш мить колихання, що тижнями б’ється в людині. А коли ще перев’яжеш життя сподіваннями, зможеш злетіти – щирим бажанням… бо хочу, а не мушу дати випити з долонь весняних свою душу.

Але якщо ти візьмеш голими руками, я розтечусь байдужими життями. Тому бери мене грушами – стиглими, як я…

Терпко, мабуть від винограду – червоного та синього. Так завжди буває коли ми цілуємося – сині губи жевріють полум’ям чмокання. Воно ледве встигає ковтати слюну, не плюється, але задихається і … і помирає.

–  Тепер ти задоволений. Лежиш і дивишся на себе мертвого. Лежиш у спокої. Відчуваєш спокій? Тільки спокій, тишину, рівновагу…

–  Хіба смерть і є початком?

–  Так, смерть не є життям, вона є саме початком твого нагого щастя.

–  Як, так?

–  Так, як бачиш?

–  Я бачу тебе, але не впізнаю в обличчя.

–  Бо в мене нема обличчя. У мене є хмари і дощ, у мене є небо і сонце, у мене є зорі і місяць… у мене є ти.

– Але хто ти? Звідки прийшла?

–  Я  – твоя Свідомість.

– А хто тоді я?

–  Ти – моє тіло.

–  А де наша рамка?

–  Яку саме ти хочеш?

– Божественну.

–  Тому малюй круглий трикутник – спіраль. Буде дев’ятка.

–  Але нас троє.

–  Значить Абсолют.

–  О-о-о…

– А ти знаєш, що від Нашої Любові запалюються Зірки.

Напевно, ти втомився від такої кількості букв, тому розслабся  –  звільнись від думок і цілковито довірся мені, бо ми почнемо з Початку.

Кажуть, що філософів розуміють після смерті. Тож якщо Ти читаєш цей твір то я вже воскресла. А ще кажуть, що автобіографічні твори пишуть у великій славі, саме тому я собі її придумала. Знаєш, він не хоче мене відпускати назавжди, але дозволяє кожного ранку та вечора літати п'ять хвилин. Так і не збагнув, що мій ранок триває аж до вечора, а вечір –  до світання. Саме тоді я одягаю свою улюблену сукню – зорю і йду гуляти  небом залита червоним мереживом шаленої ночі :)

Привіт. Я… Я звичайна людина – з двома ногами, руками… тільки очей у мене чотири. Отак буває, в дитинстві не хотіла носити окулярів, а зараз без них мій монітор зі мною не дружить. Аби розрадити каже : жінка в окулярах  це можливість для чоловіка бачити її завжди різною. Тому я різна, завжди нова і оновлена гублю себе у Вічності і знову знаходжу, щойно знімаю і одягаю окуляри. Усе так, як і має бути у людей, та в цьому житті я зустрілала себе двічі.