І. Кінець

Дивний вітер віє з твого горизонту. Дивовижне сонце заглядає з твого космосу та прямісінько у мою душу. Неймовірний спокій колише думку мого сумління, і дощ… і дощ шепоче віями про тебе. На щастя. Усе на щастя. На щастя розіп'яли Христа, влаштували світову війну, народилася я, народився ти… а потім ми зустрілися. Це чудо. Не всяке чудо триває так довго, як наше. Не всякому видінню люди вірять і поклоняються, наче Богу. Не всякій річці дано донести свої хвилі океану, аби не згубитись на шляху у безкрайому морю. Не всякій людині можна нести заважкий хрест. Хіба щастя це хрест?

Можливо. Можливо більшість з людей просто не витримують щастя і скидають його у процесі, який називають кінець.

Дивний вітер віє з твого горизонту, кличе за собою у ту первозданну Світлинь, яка витікає живою водою з надер твоїх. Торкаюсь рукою і розчиняюсь у ній – приємно. Виринаю, іду по воді і знов пірнаю, аби йти під нею, у ній і нарешті – над. Я поки тебе не бачу, але відчуваю. Сьогоднішнє дзеркало у моїй ванні сказало мені правду, ту яка долетить до людини протягом трьох років і стане найвизначнішою істиною епохи. Ти відслухаєш мене по свій бік, поки є ще боки, вірніше поки я тут, а ти – там.

Хочу лишитись з тобою. Не проганяєш, але кажеш – йди, ще не пора. І я йду, тільки ти мене не відпускаєш. І не прошуся, і не вириваюсь. Бо зараз я увійшла туди, звідки не повертаються. Звідти не повертаються людьми. Звідти повертаються втіленням Бога.

Одягаю на себе Любов і йду, цілуючи тебе до зустрічі.

– Привіт.

– Привіт.

– Як справи?

– Чудово.

– Як життя?

– Чудово. :) Але я скучив.

– Знаю :). Я теж.