А він крутить мене у біднебессі в хвилинах течії, рожево-ніжним сплеском ковтає вуста мої від миті аж до миті…
Я танцюю свій стриптиз…
– Коли я щось роблю надворі, то хочу аби ти була поруч.
Усміхаючись кажеш, береш за руку і ведеш за собою. А на дворі ніч дивиться липневими зірками.
– Це називається привласнив :)
– Це називається люблю :)
А на дворі ніч дивиться липневими зірками.
– І що ти робиш? :)
– Обіймаю свою дружину. :)
А на дворі ніч дивиться липневими зірками, місяць малює кола – відблиски поцілунків.
Люди кажуть, що я щаслива бо у мене в горщику на дерев’яному, широкому підвіконнику росте папороть. Вона декоративна. І взгалі весь декор мого дому створений з щастя. Я на початку малюю ескіз, дехто називає планом, а вже тоді зафарбою буденність життям. Вчора вибрала шмат своєї папороті і віддала людині, попросивши: посади її в горщика, постав там де багато сонця, поливай і не чіпай руками. Зазвичай не треба брати чужого щастя, але моє хороше, тому бери…
Кожного ранку я хочу дарувати тобі усмішку і ловити відблиск твоїх дитячих очей, хочу дивитися в них, як у річку (рідну сестричку) аби впіймати водоспад (братика), коли сонечко посіє промені теплом вийде веселка, отак вигляне з-за неба, підморгне і почне бавитись кришталиками, чи кульками, які люди тримають в долонях. Ой, обережно, не впусти.
– У тебе теплі руки.
– Ти щастя тримай, а не мої руки.
– Та я про нього й кажу.
– :)
– Нащо тобі це все? Хіба ти не можеш бути, як усі?
– Я і є всі.
– Та ні, ти унікальна.
– В порівнянні з ким?
– З усіма.
– Значить з собою.
Дуже давно я почала писати свою казку, ще з першого минулого втілення. Звісно, після першої смерті я надала втіленню озаку «пере». Мені сподобалось, от і перевтілююсь. Ти можеш не вірити, та й не варто вірити моїм словам, тоді я була, я була маленькою, але впливовою «чорною дірою». Мені хотілось привласнювати усе навколо єдиною своєю силою думки – притягувати. Та навколо нічого небуло окрім мене і навіть навколо не було. Не було холодно, ані тепло, ані погано, ані добре… бо визначень таких не існувало і таких також. Так це був… ні, не початок, то був кінець. Виявилося, що я кругла у формі трикутника. Хіба так буває? А хіба буває не так? І щойно я кинула цю думку в нікуди, як шнурок розв’язався, і на шаленому бігу бігунця я впала і поповзла змією залишаючи за собою слід невизначеного світла. Виявилося, що навіть у «чорної діри» є тінь. Прикро відчувати себе неособовим предметом – так навчилась відчувати. Запам’ятай цю мить, бо це народження емоції. Мої імпульси так пульсували, що ставало спекотно. Вони клекотіли всередині мене дивні думки, наче сучасний коваль мистецьку браму. І таки викували довгий язик. Запам’ятай і цю мить, бо так народилось Слово. Слово мовчало у німому грохоті почуттів аж до наступної миті, яку ти маєш запам’ятати – хотіти. Тоді подумала – я тебе хотіти. Вийшло бажання, прямо зі Слова вилізло, як дитя з утроби матері. Я його бавила: колихала сподіваннями, сповивала надією, гріла вірою, бо Слово те було Любов. Воно текло далі – по спіралі. І чому мене люди бояться, вони ж також колись повзали і черевом злизували пилюку? Може тому, що я надто товста і чорна і з вусами великого сома? Та це пізніше, набагато пізніше, бо людина ще не людина, а шмат незформованого ядра.
– Ти хто?
– Протон. А ти?
– Нейтрон.
– Давай кохатися.
Запропонував електрон.
Це надто складно уявити, тому не уявляй, вважай, що я зїхала з глузду. Запам’ятай ще одну мить – моє тіло. Зараз-зараз, намалюю вигини, тільки Дух вдихну.
– Тепер упізнаєш?
– Так. Ти Єва.
– Хороший мій, мене звати Мама.
– Хіба я не Адам?
– Я все тобі дам і навіть, можливість народитися.
Запам’ятай цю мить, бо це народження людини. Нарешті сталося.
– А як же ребро?
– Ти таки віриш у казку :)
– Ось та тобі мою долоню, то малюй.
Так маленька людинка почала малювати лінії власного життя, починаючи з Раю.
Так от
В одному красивому-прекрасивому селі жила була дівчинака. Лелека її принесла зимою, мама з татом через це дуже переживали. Їм хотілося віддячитись лелеці та не знали як. Довго думали, думали, дивилися на змерзлі крила птаха, і придумали: лелека зігріла їх осінні серця у січні неймовірним подарунком, тож і вони вирішили зробити так само, бож нема кращого подарунку ніж тепло. Перший промінчик надії про швидку весну обігрів лелеку ім’ям Сонечко. Зморена, вона підняла голову і вже за мить, як метелик на світло, полетіла в обійми літа. Тож батьки з перших днів життя повінчали донечку з Світлом. Вдома називали просто: Світлиночка, а поза домом – Батьківна. Прізвище дали – Безхмарна, інколи Вітряна, часом Морозна… На її світлій голівці росли два хвостики, а біле чоло прикривали коретенькі пасма. Вона росла слухняною, хоч інколи бувала ябідою. Старший брат Максим навчив маленьку всьому, що мають знати дівчатка у неповних шість рочків. Тому коли настала пора йти до школи сказала мамі: а навіщо мені вчитись, я і так розумна. А мама відповіла: то підеш ділитися своєю розумністю з іншими дітками.