1 глава

****

“Зазвичай я не їжджу у метро, тому що мені подобається дивитись у вікно, а у тунелі ніякого виду на місто бути не може” ― писав у своєму щоденнику я ― “сьогодні довелося поїхати у метро. Транспорт у місті весь стоїть. На вулиці мороз і дощ. Краплі попадають на мерзлу землю і моментально перетворюються на лід”.

«Нарешті виїхали з тунелю» ― подумав я. Я через плече подивився на пейзаж, котрий затуляла рука незнайомця. На вулиці, як і декілька годин тому йшов дощ. У вікні я зміг роздивитися, як хтось все-таки намагається дочекатися свою маршрутку. В метро було людно. Всі хто міг добирались до пункту призначення цим способом. Нарешті поїзд приїхав на ту станцію, яка мені потрібна. Я вийшов з поїзда і сів на одну з лавок. Відкрив свій щоденник, в який я записую свої думки та дії.

“Привіт мій щоденник! Будемо знайомі, мене звати Микита”, ― так починався мій перший щоденник. Так, так їх у мене багато. Я їх веду з десяти років. А це вже двадцять другий. Я розповім коротку історію, яку написав в цих щоденниках, щоб не перечитувати. І щоб ви були в курсі, на якому етапі свого життя я знаходжусь. І так, почну:

“Привіт мій щоденник! Будемо знайомі, мене звати Микита. Я живу в одному місті великої країни. Мені десять і я ходжу в четвертий клас великої та популярної школи в цьому місті. Моя сім’я дуже добра. Мама у мене домогосподарка, вона любить готувати й влаштовувати вечірні посиденьки зі своїми подругами. Так, у неї є дві подруги, вони мені не подобаються. Тому що коли вони, приходять то дивляться на мене і при вході цілують. Залишають на моїх щоках багато червоної помади. І до того ж вони страшні. Тато працює лікарем, а точніше хірургом у швидкій допомозі й тому його часто не буває дома. Мені подобається татова робота, і я хочу, так само як і він рятувати життя, але мені не подобається той факт, що його постійно немає дома. Ми навіть на риболовлю з ним виїхати нормально не можемо, а мені подобається рибалити з ним” ― це записи з мого першого щоденника, коли я їх перечитую, то посміхаючись, думаю, яким дурнем я був.

Старша школа була для мене якимось пеклом, бо я закохався в дівчину, котра була старша за мене на декілька років. Вона була найкрасивішою дівчиною у школі

“Як же мені хочеться до неї підійти та запросити на побачення, але я боягуз. І як же сумно це розуміти!” ― через декілька днів записи у моєму щоденнику були такі : “я підійшов і привітався. У мене були якісь незрозумілі відчуття. Чи то страху, чи то невпевненості, чи навіть радості від того, що я вирішив зробити цей крок. Але на жаль, моя місія була провалена. У неї вже був хлопець. Цей хлопець, як не дивно, був найкрасивішим хлопцем у школі. Цікаво, чи не правда? Найгарніша дівчина у школі зустрічається з найкрасивішим хлопцем у школі, хоча це не дивно”.

А, забув вам сказати, у мене в школі був друг. Ми з ним дружили з найпершого класу. Він мене підтримував у всіх починаннях, а я його. Але одного я все ж не зміг зрозуміти.

“Мого друга звати Ілля. Ми з ним з найпершого класу сидимо за однією партою. Він двієчник, і ще зі старших класів підсів на наркотики. Але це мене зовсім не злякало. Він же мій найкращий і єдиний друг. Більше у мене не було друзів, з якими я постійно дружив. Хтось може подумати, що я дурень, тому що спілкуюсь з ним, але я ніяк не можу його кинути, тому що якщо що, я знаю як його врятувати...”. Забігаючи наперед скажу чесно, краще я б його не рятував тоді.

“...у мого друга Іллі сім'я нещасна. Його мама була наркоманка. Її вбила остання доза наркотиків. А тато весь час гуляв зі своїми друзями. Вони випивали. Ілля часто залишався у мене. До старших класів, потім він почав кудись зникати”

А друзів одноразових у мене було багато. Розповім про одного з них, хоча це не найкращі спогади мого життя.

“Його звати Паша. Мій друг. Він тільки-но прийшов до нас у клас. Я його бачив до цього. Але ніяк не міг з ним познайомитись. Він вчився у паралельному класі. Сьогодні на великій перерві у їдальні він підсів до мене за стіл. Іллі сьогодні не було, тому я сидів один. Паша сів і привітався зі мною і з цього часу ми почали спілкуватись...”

Через декілька днів: “Він спілкувався зі мною коли Іллі не було на уроках. Це для мене здавалось дивним. Я вчора дізнався, що він теж двієчник. Але що поробиш я зрозумів, моя роль це допомагати таким як вони. А ще на нього вішаються всі дівчата нашого класу і з паралельного також. Але є одна, яка не розуміє цих дівчат. Після мого провалу з найкрасивішою дівчиною школи, я якось зовсім розчарувався в дівчатах. Сьогодні на перерві я сидів і читав мою улюблену книгу «451 градус по Фаренгейту». Вона, ця дівчина підійшла до мене і заговорила. Я навіть не знав, що в цей момент я відчуваю, у мене були якісь не зрозумілі емоції, як в той раз. Але вона просто запитала, що я читаю”.

Мої записи через тиждень після того, як я заговорив зі своєю однокласницею:

“Ми вже тиждень ходимо разом додому. Я її проводжаю. Так, мені це подобається. Я ношу її портфель, а коли доходимо до її дому, то я віддаю їй її портфель і цілую у щічку.

З Пашею я спілкуюсь лише на уроках, у нього багато прихильниць і йому не до мене. А Ілля був останній раз на уроках два тижні тому. Я заходив до нього додому, але його батько алкаш сказав, що сам його давно не бачив. Але у мене були якісь погані передчуття, і я вирішив, що продовжу його пошуки завтра, якщо він не з’явиться...”

Наступний запис у щоденнику: трохи прокоментую його. Я не очікував такого побачити “...я не думав, що все обернеться таким чином. Сьогодні, як і зазвичай, я прийшов у школу на пів години раніше. З нашого класу вікна виходили на вхідні двері школи. Побачив як Паша йде в школу з якоюсь дівчиною. Придивившись, я зрозумів, що це моя Катя, яку я кожен день проводжаю додому. Вони йшли й мило про щось розмовляли. Чим він зміг її підкорити? Як йому це вдається?