Щоденник сьогодення

Я їду

Я - та, яка чекає його з війни. Я не одна. Нас тисячі.

Це шалена сила. Це шалена відвага.

 

Багато хто - і я також - їдуть у прифронтові міста, аби побути хоч трішки поруч. Хтось на день, а я ж залишилась там. 

 

Після десяти днів тиші мій телефон нарешті ожив: 

" У мене все добре" .

Радості не було меж. Думки в голові бурліли - він живий, з ним все добре.

І ще одне повідомлення, якого я так довго чекала:

" Збирайся, їдь до мене".

 

Я так довго просила його про це - і ось нарешті.

Наступного вечора я вже була в потязі. Їду до нього.

 

Дорога була нічною, але мені було так спокійно, як ніколи в житті. Усередині - тиша, спокій і, мабуть, щастя. Але не звичне, інше...

Виїжджаючи, я точно знала: я їду не на декілька днів. 

Я їду - назавжди.

 

Я залишилась там, де не було і хвилини спокою: вибухи, стрільба, постійна напруга в місті. 

Першим у місті зустрів мене вибух, в потім він.

Страх і жах в душі - і в одночас я була щаслива. Не так у звичайному житті, а сильніше. 

 

Ми жили одним днем, як тільки він був поруч. Ми їли і пили ніби в останне.  Ми жили на повну.

Ми танцювали у третій ночі на кухні.

Готували вечері.

Обіймались уві сні. 

Кожен день ніби останні, тут і зараз.

 

 

Коли він виїжджав на бойові завдання - я ніби помирала.

Я лежала і уявляла, як грію його в бліндажі, під землею. Як тримаю та грію руки над окопною свічкою. Як вкриваю його ковдрою зі спини, аби зігріти його. 

Він не знав, що я "там", але подумки я була з ним. Завжди. Щохвилини.

 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше