Я - та, яка чекає його з війни. Я не одна. Нас тисячі.
Це шалена сила. Це шалена відвага.
Багато хто - і я також - їдуть у прифронтові міста, аби побути хоч трішки поруч. Хтось на день, а я ж залишилась там.
Після десяти днів тиші мій телефон нарешті ожив:
" У мене все добре" .
Радості не було меж. Думки в голові бурліли - він живий, з ним все добре.
І ще одне повідомлення, якого я так довго чекала:
" Збирайся, їдь до мене".
Я так довго просила його про це - і ось нарешті.
Наступного вечора я вже була в потязі. Їду до нього.
Дорога була нічною, але мені було так спокійно, як ніколи в житті. Усередині - тиша, спокій і, мабуть, щастя. Але не звичне, інше...
Виїжджаючи, я точно знала: я їду не на декілька днів.
Я їду - назавжди.
Я залишилась там, де не було і хвилини спокою: вибухи, стрільба, постійна напруга в місті.
Першим у місті зустрів мене вибух, в потім він.
Страх і жах в душі - і в одночас я була щаслива. Не так у звичайному житті, а сильніше.
Ми жили одним днем, як тільки він був поруч. Ми їли і пили ніби в останне. Ми жили на повну.
Ми танцювали у третій ночі на кухні.
Готували вечері.
Обіймались уві сні.
Кожен день ніби останні, тут і зараз.
Коли він виїжджав на бойові завдання - я ніби помирала.
Я лежала і уявляла, як грію його в бліндажі, під землею. Як тримаю та грію руки над окопною свічкою. Як вкриваю його ковдрою зі спини, аби зігріти його.
Він не знав, що я "там", але подумки я була з ним. Завжди. Щохвилини.