90

На світанку було прохолодно, і Люсіль накинула поверх плаття сіру в'язану шаль, яку купила в крамничці в селі. Востаннє виглянула з вікна на вершини гір і небо, яке тільки-тільки почало світлішати. Обвела поглядом кімнату на горищі… все знов виглядало таким безликим, чужим, наче вона і не провела тут майже три тижні. Наче не прокидалася щоранку під цим похилим дахом, не засинала під звуки вітру за вікном…

Взялась за ручку дорожньої скрині і повільно потягла її вниз сходами, зупиняючись на поворотах. Скриня важко шкребла дерев'яними сходинками, ручка врізалася в долоню. Не стільки було важко, скільки боліло.

Коли вона вже збиралась виходити з будинку, пан зупинив її, ледь відчутно торкнувшись її плеча.
- Почекай, мишко. Я ж обіцяв… 

Вона підвела погляд. Пам'ятає? Кілька днів тому він забував навіть, де знаходиться, тоді знов повеселішав і говорив про те, що от в майбутню кампанію імператор точно буде ним задоволений. 

Зайшла слідом за ним до вітальні. Генерал взяв зі столу вишитий гаманець і вклав їй в руку. Люсіль глянула на малюнок, і кліпнула, до очей підступили сльози. Вона впізнала улюблений візерунок пані-матінки. Провела кінчиком пальця по темно-синім квіточкам. 
- Але ж це… 

- Мама не була б проти. Вона завжди казала, що з тобою їй було легко, - і він усміхнувся. 

- Я молитимусь за вас, - прошепотіла Люсіль, схилила голову і вийшла.

Вона ж не могла сказати йому: «не їдьте»… не могла навіть попросити – «бережіть себе». 
Стиснула гаманець в руці і вийшла. 

Наймана карета вже чекала. Мсьє Шарло поставив всередину речі свої і дружини, тоді допоміг Люсіль зі скринею. А вона всього на мить озирнулась на будинок. 

- Давай-давай, швидше, - кухарка поквапила чоловіка. – Господи, нарешті їдемо додому. Хоч спокійніше буде.

І вони сіли в карету. Там пахло кіньми і пилом, і Люсіль закашлялась, але тут же стиснула губи. Мадам Шарло вмостилась на сидіння і одразу ж стала дивитися в вікно, наче виглядаючи, коли ж… хоча до Парижу був ще неблизький світ.

Люсіль прикрила очі.
Огюст казав, що пан ще з'їздить провідати рідних, ну, а тоді… тоді, мабуть, знову в Іспанію. А то й кудись ще далі. І коли це говорив, хмурився. «Листи були… не дуже хороші». 

Хотілось плакати, та сліз не було.

А тоді знов була дорога, якої вона майже не пам'ятала. Краєвиди за вікном змінювалися, карета зупинялася, хтось говорив, хтось кудись поспішав… усе це проходило повз неї, ніби крізь сон.

Тільки коли повернулась до будинку, піднялась нагору і зайшла до кімнати поставити скриню… Агнес поглянула на неї так, що в Люсіль в думках знову постали ті самі рядки з книг.

Коли на героїню всі дивилися так, наче знали, що з нею відбулось.

Навіть на її привітання Агнес не відповіла.