89

Аркуш виглядав так, наче його зім'яли, а потім старанно розгладили. І почерк був зовсім інший – дрібний, з красивими завитками і розчерками, трохи схожий на абстрактну картину, а не письмо. Оля нахилилась трохи вперед, примружилась, збільшувала зображення, поки одна строфа не зайняла майже весь екран.

Неквапливо зробила ковток прохолодного кислувато-солодкого напою. Пробурмотіла сама до себе:
- Оооо, - тепер добре! – чи то про сидр, чи то про те, що тепер видно набагато краще. 

Усміхнулась, згадавши «ельфійський рукопис» від невролога і конспект «нащадка шумерів», вчиталася в рядки… і тут усмішка миттю зникла з її обличчя.

Я повернувся додому, але із дзеркал
На мене дивиться інший, якого я не впізнаю.
Сивина у волоссі, погляд, схожий на сталь –
Той інший забув все, що я любив… що люблю?

Мені страшно бути собою, 
Мої ночі холодні й пусті.
Власне тіло здається тюрмою,
Я страждаю на самоті. 

Де знайти те тепло?.. мені сняться кроки легкі…
Де знайти ту любов, що забрала би лезо з руки?
А душа наче келих, допитий до дна –
Що зробила зі мною політика, честь і війна?!

Я втомився чужими бажаннями й мріями жити,
Я втомився від правди, про яку неможливо співати і пити.
У душі моїй пустка, і холод, і вічна зима…
Мені кажуть, я мушу – та жити бажання нема.

- Оооох… - наступний ковток вона зробила вже швидко, трохи закашлявшись, і Ярослав піднявся, підійшов до неї, обережно торкнувся, поправивши пасмо волосся.

- Киць, все в порядку?

Оля прокашлялась і обернулась, стиснула його долоню в своїй.
- Та наче нічого. 

- Теж розшифровуєш? – Ярослав глянув на текст на екрані. – Цікавий такий почерк. Хто? Художник? Письменник?

- Генерал Жюно, - Оля зменшила зображення так, щоб було видно цілий вірш. - Люсіль кілька разів згадувала в щоденнику, що він писав вірші. Але я гуглила, нічого не знайшлось, - вона допила сидр. – Тепер ясно, чому. 

- М? – Ярослав потер їй плечі, повільно розминаючи напружені м'язи, і вона видихнула, тихо охнула від того, як було приємно. А все ж, мабуть, на цьому все, перекладати доведеться пізніше… треба ж відпочивати.

- Він писав про те, що не хотів жити… а уяви собі, які тоді були часи. Якби таке прочитав якийсь священик, тінь лягла б на всю родину.  

Пальці Ярослава трохи сильніше стиснулись, зім'яли тканину її футболки. 
- Зараз не завжди краще. До Вовки іноді в такій кондиції доходять, ми з ним дивуємось, як взагалі своїми ногами дійшли. Але починається: «до останнього не хотів іти, бо що сусіди скажуть… що на роботі буде…» - він на мить помовчав, - ну і те саме: «зупиняє тільки те, що потім батюшка не відспіває»… - Оля погладила його по руці, він видихнув і трохи розслабився. – Наче це саме головне!

- Ох, Ясь… - коли вона закрила документ, рука трохи смикнулась.

Поки Оля вимикала ноутбук, Ярослав не відходив, просто мовчки стояв поряд. Екран згас, і  вона підвелась, притиснулась міцніше… 
А тоді вони ще довго просто сиділи, обійнявшись.