88

Оля розвернулась на стільці, нарешті відвівши погляд від ноутбука. Сперлась на спинку стільця, трохи посиділа, майже не рухаючись, а тоді глибоко вдихнула і видихнула. 
- Ясь, от ти вчасно купив сидр! Зараз мені явно треба щось, щоб привести себе до тями. 

- Значить, все вийшло так, як в таких історіях і буває? – Ярослав поправив подушку під плечима і відклав конспект на коліна. – Бідна дитина.

- Та на той час вже не дитина, їй вже двадцять п'ять виповнилось, - потерши очі, Оля неочікувано відчула вологу в куточку ока. Коли вона продовжила, голос трохи затремтів. – І ні, між ними нічого не сталось… хоча вона запропонувала сама.

- Отакої! Справді? – зошит зісковзнув з колін на підлогу, Ярослав нахилився і підняв. З-поміж сторінок випали наклейка зі злим котом і написом «Знов понеділок!», фантик від цукерки і валентинка. – Блін, Тарасик… тепер я розумію, чому його Хом'яком дражнять! – він зібрав дрібнички, склав на місце і підняв голову. – Ти ж наче розповідала, вона була така сором'язлива дівчинка, явно вихована в дуже суворих правилах. 

- Так і було, - Оля кивнула. – Але… після війни в Іспанії генерал повернувся зовсім іншим. Наче думками все ще залишався там. У нього були напади мігрені, свідомість плила, як в тумані… він не хотів жити… на нього дивились, як на божевільного…

- Щось це мені нагадує, - хмикнув Ярослав.

Оля потягнулась, встаючи зі стільця.
- Типу того. Всі його боялись… а Люсіль залишалась поруч… та ти що, я читала, і мені, бувало, мурашки по шкірі йшли, а вона ж це все пережила! Вона хотіла йому допомогти… хоч ненадовго… чим могла… але він сказав «ні».

- Ну дійсно, - Ярослав, не дивлячись, погортав сторінки конспекту. – Для нього це була б просто випадковість, а їй – зруйнувало б усе життя. М-да, а все ж яка залізобетонна порядність! Бути в такому стані, і все одно… - він нахмурився. – Деякі, блін, абсолютно свідомо таке роблять… як кажуть наші психіатри, «психіатричних діагнозів не виявлено, просто гад по життю». 

Наблизившись, Оля глянула на нього, тоді погладила його по голові, запустила пальці в волосся, ніжно почухала шкіру. 
- Знов якийсь випадок?

- Ммм, - Ярослав примружився. – Я щаз замурчу, як Беня!.. Та була справа з самого ранку, я навіть без кави прокинувся і очі стали по мільйону однією монетою. От щось типу такого. Дівчинці ледве вісімнадцять виповнилось, в сім'ї всім на всіх байдуже. І тут – тридцятирічний, багатий, з обіцянками. От той не думав, що ламає людині життя. 

- Ага, часи благородних аристократів залишилися в тисяча вісімсот десятому році, - з гіркою іронією мовила Оля і пішла на кухню, а невдовзі повернулася з двома прозорими чашками. Золотистий напій виблискував в світлі лампи, від холоду на склі виступили крапельки. 

Протягнула чашку Ярославу, він зробив великий ковток і прикрив очі. 
- Оооох, як добре! Ну, тепер можна далі розбирати клинопис.

Повернувшись до рукопису на екрані, Оля ще раз перегорнула сторінки. Тут почерк був нерівний, наче рука у Люсіль тремтіла. 
Перегорнула на наступний скан, і вкотре згадала Лідине: «там ще якісь ліві записи іншим почерком, то ти все в один файл зводь, платять за архів в цілому, а далі видно буде». І «навіть якщо там рахунки чи рецепти, кудись та й згодиться». 

Та схоже, це було дещо інше.