87

«Він цілував мене так, наче вмирав від спраги і раптом дістався до води. Долонею підтримував мене під потилицю, його пальці заплутались в моєму волоссі. А я притулилась, обійняла його, гладила по спині… він був такий гарячий, що я спершу подумала, що у нього лихоманка, і коли нарешті він відірвався від моїх губ, щоб вдихнути, я прошепотіла:
- В-ви не застудились? – торкнулась його щоки, там, де шрам. Затримала пальці довше, проводячи обережно, легко.  – Гаряче… 

- Люсіль… - він глянув на мене. Мабуть, скільки житиму, не забуду цього погляду.
Мабуть, так дивляться тоді, коли невиправно зруйнували щось цінне.

Мене кинуло в жар. Я розстібнула ґудзик на високому комірі, тоді ще один. У мене затремтів голос, але я вимовила - так, як в книжках це писали:
- Якщо ви скажете, я залишусь на всю ніч.

Що далі, в книжках не пишуть. Тільки багато крапок, а тоді – «На ранок вона вийшла вже іншою. Падіння звершилось». 

Але він вже давно живе так, наче падає в безодню і ніяк не бачить ні порятунку, ні кінця. Мені хотілось, щоб у цьому він хоча б був не сам. 

Він торкнувся моїх губ легким, майже невагомим поцілунком, а тоді відповів:
- Ні, Люсіль. Я не можу так вчинити з тобою.

- Я все зробила б, тільки б вам стало легше. Хоч ненадовго… наскільки можна, - я не зводила очей з нього. 

- Ненадовго! – він гірко засміявся і майже одразу замовк. – Ти ж знаєш, що зі мною відбувається! Як я можу дозволити, щоб я забувся… а на ранок – знов напад… щоб я не пам'ятав навіть хто я і де я… - він стиснув губи. -  А тобі це зруйнувало б життя… я не можу зробити це з тобою. 

Я мовчала, тільки сльози котились по щокам. Він прикрив очі так, як тоді, коли йому ставало гірше. І я обережно провела кінчиками пальців по його волоссю, з тієї сторони, де можна. Як колись зробила крадькома.

Тоді, давно – він спав і не помітив. Тепер – усміхнувся…
- Хіба що так – можна…

Посунувся ближче і ліг, вклавши голову мені на коліна. Я гладила його по голові, легенько торкалась лоба. Його дихання вирівнялось, і він майже щасливим голосом сказав:
- Отак мама робила, коли я був маленьким. Їй щоразу було шкода мене стригти. Тітка… її сестра… всякий раз, як в гості приїжджала, казала: «Антуането, хай же перукар нарешті підстриже, як слід! У тебе ж є дочка, що ти з малого дівчинку робиш». 

Засміявшись крізь сльози, я злегка накрутила кучеряве пасмо на палець, помилувалась і так само обережно відпустила. 

І так ми мовчали в темряві, поки годинник не пробив одинадцяту… в мене трохи затерпли ноги, та я боялась ворухнутись…  тоді пан підняв голову.
- Люсіль… тобі слід повернутись до себе до опівночі… бо раптом хто помітить… - і глянув на двері. 

- Як Попелюшка з балу, - в мене затремтів голос. 

- Краще ні… в казках вигадують… принци насправді ті ще типи, я це знаю… Люсіль… коли я поїду на війну… не залишайся в домі… у тебе має бути своє життя… я дам тобі грошей… піди в учениці до майстрині… або вийди заміж… ти повинна жити… а не гинути разом зі мною…

Я знову стиснула його руку в своїй.

Пішла до опівночі. Перед дверима я ще раз озирнулась, а він залишився сидіти на ліжку.

І все не можу заснути. Розгорнула той аркуш, прочитала вірш…
Як я можу піти, коли у нього на душі таке? Та схоже, він вже вирішив, що я не маю йти з ним до самого кінця».