86

«Після прогулянки до джерела, яка ось так закінчилась, пан через якийсь час майже заспокоївся, і все було як в хороші дні. Ходив тою ж самою легкою ходою, не смикався, коли хтось підходив близько.
Він навіть якийсь час читав… чи, принаймні, гортав сторінки. 
Але ближче до вечора дав Огюсту гроші і сказав:
- Ти наче казав, хотів в сусіднє село з'їздити? – усміхнувся безтурботно, як колись давно. Тільки гроші протягнув так швидко, наче хотів, щоб Огюст кудись дівся, і чим на довше, тим краще.  – Що там, мандрівний театр? Ти розважся, повеселись як слід. Не поспішай додому. 

Огюст глянув з сумнівом, але пан сказав:
- Та нічого мені не буде! – і навіть засміявся. - Лікар правий, це джерело творить дива. От приїду, імператор скаже, що я такий, як у двадцять років був. 

Проте коли двері зачинились, він провів кінчиками пальців по щоці. Повільно опустив руку…

І знову зачинився в спальні… ближче до вечора я кілька разів ловила себе на тому, що прислухаюся до тиші за його дверима.
Не знаю, скільки часу минуло, як задзвенів дзвіночок, і пан звелів мені принести йому гарячого шоколаду. 

Я пішла на кухню. Там було жарко, пахло м'ясом і кропом. Мадам Шарло навіть не глянула на мене, коли я сказала, по що прийшла. Тільки пробурмотіла:
- Чекай, зараз, - помішала юшку і спитала: - А Огюст де?

- Поїхав з дорученням. Буде пізно, якщо буде… - не знаю, чому я сказала так. Вдома, при мадам Сімон, всі легко говорили про те, що пан комусь дає гроші на розваги чи дарує якісь дрібнички. 

Вона поправила чашки на полиці, хоч ті і так стояли рівно, і дістала одну.
- Коли вже тих війн не буде, га…

- Іще потрібна та малесенька, мадам Шарло, - нагадала я. – Не знаю, який він буде сьогодні. 

- Горе та й годі! – не втрималась вона. На мить застигла біля полиці. 

Коли я тихенько зайшла і обережно поставила тацю з чашками на столик, одразу подумала, може бути ще гірше, ніж ті дні. На килимі і біля каміну лежали зім'яті і порвані аркуші, а пан сидів на ліжку, поклавши руки на коліна, і дивився в стіну. Навіть не ворухнувся, коли я зайшла. 

- Ваш шоколад, - впівголоса мовила я. 

Він підняв голову, і я тут же трохи відлила з його чашки собі. 

- Трохи більше налий, - його голос звучав трохи хрипло. – І сядь поряд. 

Я послухалась. Ми сиділи поруч так близько… наче рівні… його рукав майже торкався мого, і мені здавалося дивним, що я просто сиджу поруч із ним, не стою, не чекаю наказу. Він посунувся трохи ближче до мене, я навіть відчувала його тепло. 
Наче тоді, в бібліотеці, коли я ледь не впала з драбини, а він мене підхопив. 

Ми мовчки пили… він тримав чашку обома руками, наче намагаючись зігрітися… тоді я поставила чашки назад на тацю, позбирала папір з підлоги, склала в камін. Хоча один зім'ятий аркуш сховала в кишеню фартуха… не втрималась…

Спитала, чи запалити камін, але пан різко сказав:
- Не зараз! – я здригнулась, і він тихіше додав: - Пізніше. Я зараз не зможу дивитись на вогонь. Побудь ще. 

Повернувшись на місце, я підняла погляд, намагаючись вгадати, чи починає в нього боліти голова, чи принести ліки. А у нього раптом затремтіли губи, і він прошепотів:
- Ти, мабуть, боїшся мене? Всі бояться! – він подивився розгублено. - Там, біля джерела… так переглядались… наче вірять всьому, що про мене пишуть… Одна літня дама кинула на мене погляд… з нею була вагітна родичка, то вона її тихенько кудись відіслала… а якісь іноземці сміялись за моєю спиною і шепотілись англійською… а я ж розумію!

- Я вас не боюсь, - відповіла я, не знаючи, чим ще я можу зарадити. І прикусила губу, так мені боліло від того, що він розповідав.

- Знаєш, що той хлопчисько сказав? – і він передражнив, гірко сміючись: - «Імператор велика людина, якби він звелів мені, я захопив би для нього весь світ, не те що якусь Сарагосу»!.. Мені захотілось сказати, добре, їдь, проси його взяти тебе до себе на службу… він любить, коли люди дивляться на нього такими палаючими очима… - стиснув пальці: - віддай йому свою юність, сили, все… щоб потім над тобою насміхалися! – він видихнув: - Звісно, я цього не сказав… вони і так… 

Я мовчки торкнулась рукою його руки, провела кінчиками пальців по ребру долоні, по зап'ястю… як мріяла стільки днів, як снилось. Тільки це був не сон. 

Його пальці ледь ворухнулися під моїми, але руку він не забрав. Довго мовчав, дивлячись на наші переплетені пальці, а тоді тихо сказав:
- Мене всі ненавидітимуть… ще одна поразка, і тоді… краще померти… 

- Ні, - слова самі зірвалися з моїх губ.

Він подивився мені в очі з таким болем, що мені здалось, якби мене на шматки різали, і то мені не було б так боляче. 
- Хіба тобі зараз не страшно?

- Я ніколи вас не боялась…і не боятимусь, - відповіла я.
І перш ніж встигла подумати, що роблю і чи це правильно, чи ні, торкнулась губами його губ».