84

«Ми їхали швидше, ніж того разу, як майже всім домом виїжджали до Іспанії. Майже не пам'ятаю дорогу, тільки постійну втому, затерплу спину, шум на заїжджих дворах і запах коней, який, здавалося, переслідував нас навіть у кімнатах. А ще те, що мадам Шарло, бувало, кидала на мене такі дивні погляди – наче я тут зайва. Я ж майже не знаю її, а вона мене, та чомусь ми не поладили, хоча я майже нічого не говорю, а як і говорю, то ввічливо, бо вона старша і заміжня, і взагалі стараюсь, щоб мене не було помітно. 
На одному заїжджому дворі вона зустріла якусь знайому, десь разом працювали, як були молодими… за обідом у загальній залі вони сіли поруч і довго шепотілись… та жінка кинула на мене погляд, і коли мадам Шарло сказала, що я теж супроводжую пана, тоненько, неприємно хихикнула: «Ну, якщо через рік де одна одну побачимо, розкажеш, як вона… на води з'їздила!». Що їй смішно так, не розумію!
Але нарешті ми прибули.

Бареж… я знов так шкодую, що не вмію малювати! 
Ми спускалися гірською дорогою, і з висоти видно будиночки, невеликі, але дуже гарні, і здається, що гори обіймають село, наче долоні. Я так і завмерла, притиснувшись чолом до скла, і все дивилась....
На вершинах лежить сніг. А небо таке яскраво-синє!

Вчора ввечері розмістилися в будинку. Там всього дві кімнати – спальня і вітальня, і в прибудові кухня, місця для слуг і все таке, господарське… я спатиму на горищі, бо кімнати для слуг зовсім малі, і мсьє і мадам Шарло сказали, місця вистачить тільки для них і Огюста.
Мсьє Шарло спитав, чи треба мені допомога облаштуватись на горищі, а мадам Шарло хмикнула: «Дівчинка і без тебе добре влаштується». Я зробила вигляд, що не почула.
На горищі і справді непогано. Приємно пахне деревом… з маленького віконця видно гори…
Ліжко є, старе, але ще хороше. І я навіть сплю одна!».

«Хазяйка будинку живе тут по сусідству, в більшому пансіонаті. Вона питала, чи треба, щоб до нас ще хтось приходив допомагати, але пан спохмурнів і сказав, що не любить чужих. Вона запросила його на вечерю, почала розповідати, які прекрасні люди благородного походження у неї зупинились… пан торкнувся скронь кінчиками пальців, і я одразу щільно закрила штори і побігла на кухню по склянку води. 
Він відповів хазяйці:
- Потім, все потім… - і знову почав щось нерозбірливо казати, вона вибачилась і пішла. 
Ввечері він не захотів їсти і сказав мені, щоб я навіть не заходила. Я тільки поставила на столику в спальні тарілку з порізаними фруктами». 

«Пан ходив дивитись на старовинну каплицю. Ми з Огюстом ішли позаду, тримались на відстані – щоб не заважати йому, але допомогти, раптом напад застане зненацька. 
Але все було добре. 
Ми піднімались вузькою стежиною. Під кінець мені навіть ноги почали боліти, зате як красиво там, на вершині! З висоти видно червоні дахи будинків сусіднього хутору, а далі – такий густий білий туман, що здавалось, ніби далі вже самий край світу…
Капличка з сірого каменю, і побудована так нерівно, що, здається, от-от захитається, але і в цьому є щось… захоплююче… не знаю навіть, як це сказати. 
І навіть хочеться уявити, хто її збудував і хто там молився, але я гублюсь в здогадках. Я ще ніколи не бачила, щоб храм був таким низьким і тісним! Пан спробував туди зайти, але йому довелося нахилитися, і коли вийшов звідти, сказав, що головою торкався стелі. 
Огюст теж…
А я, хоч і сама менша, все одно мені було тісно. 
Але в цій напівтемряві, мабуть, якщо стоїш навколішки і молишся…»

«Знадобилось купити ще темніші і щільніші штори. Я спитала в служниці з пансіонату, де можна їх дістати. Вона навіть провела мене. Але потім, коли ми вже вертались, почала розпитувати, чи давно з паном так і чи не страшно мені жити в такому пеклі… чи не хотіла б я шукати іншого місця. Я навіть не зрозуміла, про що вона, тільки сильніше стиснула пакунок в руках. 
Яке пекло? Це ж не в мене так болить голова, що хоч лягай і помирай. 
А ще я як подумаю, що чутки вже ходять і чужі слуги шепочуться. Не знаю, що вони собі там надумали!»

«Чула, як пан жартував, казав Огюсту, що вже начебто й не проти повернутися на службу. Згадував імператора, і в голосі було щось таке, мені одразу наче перед очима знов постав той вірш, що я в бібліотеці знайшла. 
Вони сміялись, говорили щось про Італію… по обіді пан навіть вирішив прогулятись до того цілющого джерела, біля якого світське товариство збирається. 
А повернувся… темніше темної хмари. Я одразу подумала, що щось сталося.
Звелів подати дзеркало… в шафі у вітальні було, просто я сховала, як ми приїхали. Дістала і поставила перед ним на столі, а він глянув, і жбурнув об стіну. Дзеркало розлетілось з таким гучним звуком, що мені аж все всередині похололо.  Я поспішила прибрати, поки пан не потягнувся до уламків. 
Він стояв, дивився у вікно… тоді пішов у спальню». 

«Мабуть, цієї ночі я не засну до самого світанку! Я повинна записати, що сталось, бо сталось…»

І тут екран телефона блимнув. Прозвучала мелодія нагадування – Оля поставила собі, щоб вчасно згадати, що треба піти запекти картоплю на вечерю. 
Згорнула вікно і вигукнула:
- О ні! Тільки б не те, про що я подумала!