«Пізно ввечері мадам Герен викликала мене до себе. Коли Агнес сказала мені про це, мені аж мурашки по спині пробігли. Я вчепилася пальцями в край рукава й одразу почала пригадувати, що могла зробити не так. І не могла нічого згадати…
Тоді вранці, як я прийшла, пан поїв. Потім захотів, щоб я зіграла з ним в «двадцять одне». Я й так рахую не дуже, а як він сказав мені сісти з ним за один стіл і грати в карти, то взагалі не знала, на якому я світі і весь час помилялась. Карти випадали з рук. Він усміхався… як колись, до війни… і піддавався, щоб я виграла хоч раз.
Після того дівчата шепотілись, що він просив у пані пробачення і послав Катрін з листом до ювеліра. Обідав разом з пані, але одразу по обіді заснув.
Прибирала я в гостьових кімнатах. І наче все було як завжди. Та коли я наблизилась до дверей кабінету мадам Герен і постукала, в мене коліна затремтіли.
Якусь мить було тихо.
- Заходь, - різко звеліла вона.
Я зайшла, зачинила за собою двері і так і залишилась стояти на порозі, дивлячись на темно-червоний килим (його сюди недавно перенесли, з салону, де пан з друзями в карти грав…).
- Збирай речі, Люсіль, - сказала мадам Герен, і мені на мить потемніло в очах. І тут вона продовжила: - Ти їдеш з паном на води в Бареж.
- Я?.. – у мене аж горло стиснулось.
- От і мені дивно… хіба ж на місці покоївок нема? – пробурмотіла вона. – А, чужі люди… так… мадам Шарло з чоловіком поїде, ну, зрозуміло, кухарка і лакей мають бути свої… Огюст завжди з ним…
-Так, мадам Герен, - відповіла я, тільки тоді зважившись підняти очі.
Вона схилила голову набік, потім на другий, роздивляючись мене зовсім так, як того дня, коли тітонька Жюлі мене до неї привела.
- І що йому треба? Ну сіра миша, худе, бліде. Та ні… явно не те… а! та яка друга витримала б…
- Коли я маю бути готовою, мадам Герен? – спитала я.
- Післязавтра на світанку виїжджаєте».
«Я поспіхом написала записки тітоньці Жюлі і мадам Лемар, що мене відправляють в Бареж, і дала мідяк хлопчику, який допомагає на конюшні, щоб відніс. Повернувся він з відповіддю від Андоша, і сказав:
- Садівник просив ось це передати. А тітонька твоя сердиться дуже.
Тоді він побіг, і я сховала складений трикутником аркуш у кишеню. Тільки надвечір обережно розгорнула, розгладила складки.
Андош писав: «Я чекатиму тебе, Люсіль. Як повернешся, побачимось у церкві… скажеш, що вирішила?».
Скриньку з записником я беру з собою. Багато місця вона не займе, а залишати її в кімнаті я не хочу. Бо Агнес…». (закреслено). «Агнес буде рада три тижні спати в ліжку одна, як панночка».
Оля зупинилась і глянула на годинник. Нічого собі, як час летить! Та вже обідати пора…
Коли вона зайшла на кухню, там за столом сиділа Тетяна Федорівна і пила чай, гортаючи стрічку в телефоні. Підняла голову, побачила, як Оля ставить тарілку на пластикову тацю, і спитала:
- Що, Оль, по отому великому замовленню кваплять?
- Та ні, мам'Тань, - Оля хитнула головою. – Просто саме цікаве починається. Але… раптом буду плакати, не звертайте уваги.
- Ну от тепер ти мене розумієш, - Тетяна Федорівна тихо засміялась. – А як я дивилась «Чорну любов», питала, чому я їм біля телевізора.
- Я ж хвилювалась… ну і Ясь любить, коли ми всі разом сидимо.
#810 в Любовні романи
#17 в Історичний любовний роман
#7 в Історичний роман
Відредаговано: 17.11.2026