82

Оля затамувала подих і навіть не одразу перегорнула наступну сторінку. Бідолаха!..
Але ж і логічно, нічого не скажеш: якщо молода дівчина сумна, не цікавиться сукнями і залицяннями, не будує планів на майбутнє… а до того ж, раптом ще худа і  бліда…
А тоді люди часто хворіли на сухоти, і ліків не було. 

Вона сама на мить заплющила очі, наче не вірячи, покліпала і перегорнула сторінку.

«Він дивився на мене з таким болем... все це ще здавалось якимсь маренням, сном... і я зізналась... так само, як принцеса Клевська чоловікові:
- Я не маю права зганьбити себе і тебе, але і з тим, що на серці, нічого не можу вдіяти... я люблю іншого...

Андош мовчав. Тільки стискав рукавички в руках і не зводив з мене очей. Його губи трохи тремтіли. 

Я сильніше закуталася в шаль. Стиснула її кінчики в руках. І врешті-решт вимовила це:
- Я люблю пана генерала. 

Мені раптом здалось, що земля піді мною хитається і от-от вислизне з-під ніг. Ледь не сповзла на лавку, але Андош обережно притримав мене. Рукавички випали з його рук, і він навіть не помітив, що наступив на них. Я побачила – і прошепотіла:
- Акуратно. Зіпсуєш же…

Він відступив на крок, але не випустив мене з рук. 

Його дотик був обережний, наче він досі боявся, що зі мною щось станеться. 
Ми були так близько. Від нього пахло ромашковим відваром і ще якимись незнайомими травами. 
- Люсіль... - прошепотів він. - Головне, що ти не хвора... цього я найбільше боявся.

Я похитала головою.
- Це гірше, ніж хвора. Це гріх, що він одружений, а я не можу... а найгірше, що пані боїться, коли у нього напади, а я... я приходжу... закриваю штори... подаю йому чай... коли він починає питати, чи їжа не отруєна, я сідаю навпроти і їм. Я не гідна бути твоєю дружиною. Ти заслуговуєш на кращу...

І раптом, коли я мовила це все, на одному диханні, мені стало легко, як після сповіді. 
Тепер вже все. Я буду з паном до кінця, а потім... спитаю отця Рауля, чи достатньо того, що я відклала, щоб мене прийняв монастир. 

- Люсіль... - знову повторив Андош. - Мені ніяка інша не потрібна.

- Я старша за тебе на цілих чотири роки, - нагадала я, наче це було головне. - Що скаже твоя мама?

- Вона знає, що я тебе люблю, - тихо сказав він. - Навіть коли я говорив... що боюсь, чи ти не хвора, вона сказала: сватайся… скільки Богом відмірено, стільки й проживете. 

- Але ж я...

- Мені просто хочеться захистити тебе. Люсіль... не кажи одразу, так чи ні. Подумай. Скажеш, як знов побачимося в церкві...

Я подивилась йому в очі.
- А якщо я все життя любитиму тільки його?

- Значить, так і буде, - мовив Андош ледь чутно. - Мені болітиме. Я знаю. Та якщо ти будеш в безпеці... більш нічого я б і не просив. Люсіль! - він стиснув мої долоні в своїх. Його руки були такі гарячі… - Ми можемо навіть жити, як брат і сестра. Я більшого, ніж доторкнутись до руки, не попрошу!

І він почервонів по самі вуха.

Не пам'ятаю, як вийшла і як прийшла додому. 
А мадам Герен вже сердилась:
- Де ти була? Пан знову не хоче їсти. Накричав на пані, а вона - на всіх служниць. 

- Я молилася... - прошепотіла я.

- Молилася! - передражнила мадам Герен. - А тепер іди на кухню, візьми сніданок, іди до пана і молись, щоб він нічого не зробив. Бо він сьогодні ще гірш, ніж вчора був».