81

Ранок починався повільно, неквапливо… нових замовлень не було, і Оля дозволила собі трохи довше розслабитись. Походити в коротенькій літній піжамі, поспостерігати за тим, як Беня їсть вологий корм, спочатку вибираючи найулюбленіші шматочки. Тоді кіт перевернув мисочку з водою. Оля взяла ганчірку, витерла підлогу і почухала Беню по шиї.
- Ну що, Бенедикт Аслан, ходімо? 

- Мяв? – нявкнув Беня з такою інтонацією, ніби запитував, яка потрібна допомога, і Оля широко усміхнулась. От же ж вміє, муркотіти і нявчати так, наче розмовляє…

Вона ввімкнула ноутбук. Беня влігся на розкритому блокноті. Завантажуючи архів, Оля кілька разів глибоко вдихнула і видихнула. Літери на сторінці трохи розпливались, як залиті водою. Мабуть, Люсіль плакала, коли записувала. 

«Я пішла до церкви на самому світанку, поки ще всі спали. 
Молилась за пана… якщо вже лікарі сказали, що нічого не можуть вдіяти – що ж ще залишається?

Коли ставила свічку, побачила, що Андош Лемар теж стояв біля статуї і молився. А тоді якийсь час ми мовчали, застигнувши поряд. 
Вийшли разом. Переглянулись. Він сказав:
- Про батька так і нема звісток… один чоловік чув, начебто він в полоні… але не впевнений…

- З полону повертаються, - я глянула на нього. – Я теж буду молитися. 

Андош помовчав якийсь час… а тоді сказав:
- Мадемуазель Люсіль… може, зараз не той час… але я хотів дещо спитати… бо ви менше виходите з дому… все думаю, коли ж вас зустріну…

- Пан хворіє. Я часто біля нього, - я опустила голову. – У нього так голова болить, що часом йому зле від того, що хтось просто підходить близько. А я ходжу майже нечутно.

Він кинув погляд на мої черевички – ношені, вже трохи потерті, але легенькі, як у панночки.
- Це… непроста розмова… зайдемо через хвіртку для слуг? У саду моїх панів є бесідка, туди ніхто не ходить. Тим більше, в таку пору.

Я кивнула. Раніше я ще подумала б, що скажуть люди, раптом побачать. Та все одно останнім часом на мене якось дивно дивляться. Навіть через ті хусточки й шматочки чистої тканини, які я завжди ношу в кишені фартуха. Після того випадку з розбитим келихом я тепер боюся, що пан знову пораниться, а під рукою нічого не буде.

Ми швидко обійшли навколо огорожі й зайшли в бесідку, яку майже не видно було за старими деревами. Всередині було трохи сиро, пахло травою і дубовою корою. Андош торкнувся долонею лавки і сказав:
- Сідати не варто, мокро… Люсіль… пані д'Арвіль сказала, що з наступного місяця я буду садівником.

- О, справді? – я слабко усміхнулась. – Вітаю… тебе дуже хвалять… мадам Лемар казала…

Він розгублено дивився на мене і стискав в руках рукавички. Тоненькі… панські…
- Це хороша робота… мадемуазель Люсіль… ви б… вийшли за мене заміж? Я… я люблю вас… давно… я б так хотів… щоб ви були щасливі.

Його слова звучали наче здалеку. Хіба це могло бути зі мною?
Майже так, як в тій книзі, яку мені пан подарував! Коли принц Клевський посватався до мадемуазель де Шартр, а вона його поважала, але не…

Я закрила обличчя руками. Все здавалось якимсь дивним… не таким…
- Андош… але я не можу зробити тебе щасливим… пробач… 

Підійшовши ближче, він торкнувся мого плеча.
- Вас сватають за іншого?..

Я похитала головою зі сторони в сторону, не прибираючи долонь від очей.
- Я ні за кого не можу вийти заміж!..

- У ваших рідних біда? Якщо борги, я допоможу… я попрошу пані д'Арвіль позичити мені, відпрацюю потім… я ж молодий, сильний, я зможу… - гаряче заговорив він.

Ох… чому все так?! У мене губи затремтіли, та я не могла сказати й слова.

Він зітхнув так, наче щось йому невимовно боліло.
- Значить, Маріетта правильно думає, що в вас сухоти? Мадемуазель Люсіль, але ж тоді тим більш, ви не маєте так тяжко працювати… виходьте за мене… я піду до лікаря пані… він дуже добрий, він погодиться вас оглянути…

Тут я опустила руки і розсміялась крізь сльози, і нарешті поглянула на нього. Так ось чому він щоразу питав, чи я не втомилась! Чому так дивився, коли я просто застудилась! Боже… він думав, що я смертельно хвора!»