80

…Почувши шурхіт в коридорі, Оля вийшла глянути, чи Беня знов нікуди не вліз. І тут почула звук кроків за дверима. Усміхнулась: вона вже по крокам здогадувалась, втомлений Ярослав чи ні. Сьогодні він крокував легко. До того ж, прийшов раніше звичного.

Вона відчинила, обійняла чоловіка, потерлася щокою об його щоку.
- Як ти?

Ярослав засміявся:
- Ну, сьогодні на моїй вулиці просто вантажівка з цукерками перевернулась! Адмін полагодив систему. Навіть нічого не зависло… ми всі одночасно заходили, і уяви собі, ні разу не викинуло нікого.

Оля провела долонею по його волоссю, пригладжуючи трохи розтріпане пасмо:
- Це треба відмітити.

- І є чим, - Ярослав поставив рюкзак на стілець і дістав коробку цукерок. – Тримай. 

- Вау! – Оля обійняла його. – Мої улюблені.

- Я подумав, нам треба трохи підсолодити собі життя, - Ярослав запустив пальці в її волосся і легенько почухав по потилиці. Оля примружилась майже по-котячому, тихо видихнула. Якусь мить вони так і застигли в обіймах – спокійно, тихо, бо поспішати було нікуди -  а тоді попрямували на кухню. 

Беня розтягнувся на підвіконні, гріючись і ніби дрімаючи, але зістрибнув, варто було Олі відкрити холодильник. 

- А мама скоро буде? – спитав Ярослав.

- Телефонувала, казала, що залишиться у подруги з ночівлею, - Оля хіхікнула. – В тої родичі кудись поїхали, і вони вирішили влаштувати собі кіновечірку. 

- Це вона до Соні? - Ярослав потягнувся, згадавши. Оля щось промугикала, ставлячи плов у мікрохвильовку. – Оце тьоть Соні щастя, подивитися турецькі серіали без коментарів сина, що там нелогічно і де який ляп із костюмами. 

- Повечеряємо, глянемо щось легке? – Оля на мить обернулась.

- Давай, я тільки за. Нарешті відпочинемо.

Мікрохвильовка мелодійно дзенькнула. Беня підняв голову і тихенько занявчав. 

А після вечері вони пили чай, і Ярослав, гріючи руки об чашку, розповідав:
- Ну, в моїх політ нормальний… вчорашньому підопічному, правда, терапевт виписав направлення на стаціонар. Але ж у терапію, хоч це радує. Тиск щось високий, краще перестрахуватися. 

- Я пам'ятаю наче, ти казав, хтось його дістає? – Оля підняла голову. – Стаціонар буде, до всього, ще й політичним притулком?

Ярослав засміявся.
- Типу того. Знаєш, іноді найкращі ліки – ненадовго відправити людину кудись, де вона не чутиме всіх цих «зберись», «не будь, як ганчірка», «хочеш чи не хочеш, а треба». 

На мить Оля спохмурніла і застигла, підперши щоку рукою. 

- Кицюнь? – Ярослав занепокоєно глянув їй в очі. – Щось не так? На роботі завал? Чи замовники щось зовсім нереальне хочуть?

- Все нормально, - вона слабко усміхнулась. – Просто згадала те, що переклала сьогодні… мені навіть важко уявити собі, як це – любити когось, бачити, як він страждає, і почути, як найкращий лікар столиці каже: «я тут безсилий». 

Піднявшись, Ярослав обійняв її зі спини. І тихо прошепотів:
- Розумію тебе…