78

«Дуже втомилась і очі злипаються, ледь тримаю олівець в руці, пальці ниють, та все одно пишу, бо мовчати немає сил. На ранок я побачила пана. З першого погляду начебто він був таким самим, як завжди. Тільки з'явилось сиве пасмо в волоссі. А ще він сказав мадам Герен, щоб на його половині дому прибрали або завісили всі дзеркала. 
Жак і Базіль ледь не розбили велике і важке дзеркало, коли тягнули з кімнати на другому поверсі в комору. Базіль розповідав про це за обідом, і сказав:
- Нічого не розумію! Пан відвертається щоразу, як де бачить своє відображення… хоча не дуже той шрам і помітний, якщо не придивлятись. 
- Ще скажи, що шрами прикрашають чоловіка, - хрипло сказав П'єр і потер спотворену щоку. – Від мене дружина пішла, як я повернувся з такою прикрасою. Хоча… мабуть, не через це вона пішла, а що сина не вберіг… - він налив собі чарку вина і випив одним ковтком. – Та хто ж тоді думав? Мені було тридцять вісім, синові вісімнадцять, а розуму в обох було як у шістнадцятирічних… - він оглянувся на жінок, і стримав різке слівце, яке, мабуть, просилося, - шістнадцятирічних дітлахів!
І ми всі замовкли. Розмова не йшла. Навіть Базіль не знайшов, що сказати. 

Пан взагалі дуже змінився… раніше він був веселий, привітний, радів гостям, якщо приходили люди і просили прийняти їх – старався не відмовляти. Тепер він так дивиться на чужих, наче навколо самі вороги. Погляд такий… наче він і досі на війні… Він не впізнав Мадлен – чи то до війни бачив її раз-другий, чи може не бачив взагалі… проте сказав, що не хоче, щоб вона потрапляла йому на очі. Гуляв по саду, побачив нового робітника, і спитав Жерара, звідки той взявся і чи це не шпигун.
Раніше пан ніколи б такого не сказав». 

«Взяли нову дівчину. Поки що вона живе в одній кімнаті з Катрін і Терезою, але коли Ежені обвінчається з Жюлем і переїде, перебереться до мене. Новеньку звати Агнес, вона місцева, парижанка. Зовсім молоденька. Раніш служила у старої самотньої пані, поки та не померла… Мати Мадлен, кажуть, знає Агнес і її рідню. І мадам Герен задоволена, що дівчинка добре навчена.
Але панові Агнес до душі не прийшлась. Він тепер снідає і обідає наодинці, тільки ввечері спускається в їдальню до пані. І от Агнес принесла йому сніданок, а він не став торкатися їжі і відіслав її геть. Вона прийшла на кухню, поставила тацю на стіл і раптом розплакалась. 
Це мені так розповіли, коли покликали на кухню мене. Агнес все ще стояла біля столу, плакала, схлипувала: «як так можна… він кричав, що все може бути отруєне…»… а мадам Сімон трохи по-іншому все розставила на таці і сказала:
- Люсіль, сходи ти до нього… ти тут вже он скільки. Може, на тебе він не буде дивитися як на чужу. 
Я дістала з шафи ще блюдце, ложку і крихітну чашку, ту, що на каву, і поклала на тацю.
- Казатиме, що отруєне, з'їм і вип'ю трохи при ньому». 

«Всі в домі тепер бояться пана. Коли у нього мігрень, ніхто не наважується проходити повз кабінету або бібліотеки, а якщо доводиться, проходять навшпиньки, втягнувши голову в плечі. І навіть пані, коли приходить до нього, або коли він іде на її половину, не відпускає від себе служниць. 
Було кілька днів, коли він був схожий на себе до війни… жартував… в гості приїжджав пан М., і вони грали в карти, я чула сміх з-за дверей. 
Ввечері сміялись, а вночі він не спав. Я вранці топила камін, зайшла в спальню для гостей, а пан був там. Ходив з кутка в куток, розмовляв сам з собою. 
Я вигрібала попіл… А він говорив щось таке незрозуміле:

- Життя – театр, так! Лоретта хотіла, щоб я грав Цинну… хаха… Цинні варто було не сумніватись і вбити Августа, бо завойовники ніколи не змінюються і не розкаюються… маячня все це… - він подивився у вікно. – Як же ж там було?
Від протиріч я без кінця страждаю:
що вибрать, вірити кому - не знаю!
Як серцю важко сумніви долати,
любові плід відмовитись зірвати.
Що б я не вирішив, та відчуття навік зі мною,
немов я переміг нечесною ціною.

Я навіть запам'ятала цей вірш… здається, він ще до війни вчив це напам'ять, коли грав у домашньому театрі… а може, запам'ятала, бо мені так страшно стало, що я про той ранок пам'ятаю майже все і, мабуть, довіку не забуду. 

Вигребла попіл, запалила вогонь. Дрова затріщали, і пан підійшов ближче. Я тихенько відійшла, бо досі не забула, як він дивився на вогонь тоді, давно, після вибуху на вулиці Сен-Нікез. 

Але він сів в крісло і покликав мене:
- Люсіль, не йди. Сядь поряд. 

Я послухалась. Підсунула маленький пуфик ближче і сіла. Якийсь час ми мовчали, тільки чути було, як тріщать дрова. А тоді він сказав, дивлячись перед собою так, наче бачив щось, відоме тільки йому:
- А де я, мишко?

- В Парижі, пане. Вдома, - відповіла я ледь чутно, і в горлі стиснулось. 

- Імператор сказав, я не маю права називати Париж домом, бо я програв… не зміг взяти Сарагосу… зганьбив його… Францію… питав мене, чи думаю я, що про мене напишуть історики… і чи знаю, що про мене пліткують у вуличних листках! – і він похитав головою. 

Я мовчала.

Він притиснув долоні до очей, і я кинула погляд на штори. Вони були відкриті, і я піднялась, закрила щільно, так, як і треба, коли у нього мігрень, і повернулась на місце.

- Я не можу жити… не хочу жити… - повторював він. – Він говорить: «імперія… ми перевершимо славу Олександра Македонського…». Його пам'ятатимуть за це… а мене? За те, що я привів людей на вірну смерть? Іспанці палили міста вщент, тільки б нам не здати…

Я не знала, що сказати. Що залишиться потім? Я ніколи про це не думала. Від моїх батьків не залишилось навіть хрестів на кладовищі, бо тоді ще забороняли ставити хрести. 

Мені було так його шкода, і так боляче, що я не могла нічим йому допомогти. І якийсь час ми просто сиділи мовчки.