77

Пальці швидко стукали по клавіатурі. В тиші було чути тільки клацання і трохи – гудіння ноутбука. Оля зосереджено працювала, час від часу пробігала очима по вже перекладеному тексту, дивлячись, чи ніде нема одруківок чи помилок, і вже майже закінчила переклад, коли почула тихий гуркіт, наче по підлозі щось котилось. Обернулась, відсунувшись від столу, і вигукнула:
- Що, Бенедикт Аслан, знайшов іграшку?

- Мяв! – ствердно нявкнув Беня, нашорошив вуха і подивився широко відкритими очима хорошого котика, який ну зовсім ні при чому. 

По підлозі були розкидані олівці і маркери. Беня торкнувся лапою крупного, круглого яскраво-жовтого маркера. І коли встиг дістатися до коробки? Вона ж тільки недавно на тумбочці стояла…

«Забула сховати в шафку, ось і маю!» - подумала Оля, піднялась, потягнулась і почала збирати. Від руху спина трохи занила. Та сердитись на Беню було безглуздо, її ж одразу попередили, що він той ще майстер наводити безлад. 

Стала навколішки, забралась під диван, куди Беня закотив її улюблені блакитні олівці з подарункового набору. 
- Ну Беня, ну тренер з гімнастики! – вигукнула вона, намацуючи щось рукою в темряві, і ледь дістала олівці з дальнього кутка. Вибралась, погладила кота. – Ох шкідник… як тобі тільки вдалось?

Кіт замуркотав і потерся об її руку.

- Добре, хоч розім'ялась! – видихнула Оля, потерла долонею поперек і знову сіла за ноутбук. Додрукувала, вичитала і відправила характеристику. Нічого нового у пошті ще не було, і вона одразу клацнула мишкою, відкривши вкладку з щоденником.

«Скринька дуже гарна! І в ній навіть є подвійне дно… мадам Лемар казала, що Андош добре майструє, але такої штуки я й не чекала. Це ж тільки у панночок є всякі такі схованки. 
Тепер мені є куди сховати цей щоденник. Ключ завжди зі мною, я його повісила на ланцюжок разом з хрестиком».

«Мадам Герен зібрала всіх і сказала готуватись до приїзду пана. Як завжди, нагримала на лакеїв, і нам, служницям, нагадала, що не дай Боже де пилинку побачить. Не дивно – в такі дні вона завжди ходить насуплена і до всього прискіпується. 
Звеліла мені прибрати в тому салоні, де пан з друзями грає в карти. І я одразу згадала той вечір незадовго до від'їзду, і як гості сміялись, що все це ненадовго, це майже як виїзд на полювання. А потім – той лист про жінок і дітей зі зброєю…». 

«Коли пан повернеться, Ежені вийде заміж за Жюля Тельє. На її місце вже шукають дівчину… я чула, Мадлен написала якимсь своїм знайомим, в кого є дочка підходящого віку…
Я спитала Ежені, чи хоче вона взяти мою блакитну сукню на весілля. Вона обійняла мене і сказала:
- Люсіль, а чому ж ти думаєш, що ніколи її не вдягнеш? Раптом хто посватається! Тим більш… мені Аннунціата пообіцяла віддати, їй родичка прислала гарне плаття, але по зросту не вгадала. Мені ж буде, наче на мене шите!
У неї очі сяяли. Я стиснула її в обіймах і ледь не заплакала.
Заглянула на самий низ скрині… торкнулась шовку самими кінчиками пальців… Блакитне плаття так і лежить. Навряд чи я його вдягну».

«Приїхав!
Приїхав вночі… я як почула гуркіт коліс у дворі, швидко вдяглася і спустилася в людську. Чекала, прислухалася до кроків, до того, як несли по сходах скрині…Потім все затихло.
І начебто, все було як і раніше, але раптом мені стало тривожно. Я накинула жакет і вийшла в двір… чи свіжим повітрям подихати, чи… не знаю…
Було трохи прохолодно, але повертатись не хотілось. Я йшла, думки плутались… сама не відала, чому іду, навіщо… чомусь пригадалось, як тоді, коли ми їхали до Іспанії і зупинялись на заїжджому дворі, і Маргарита виходила опівночі з кімнати…
В вікні кабінету яскраво горіло світло. І я стояла і дивилась туди, вгору, намагаючись розгледіти.
Скільки часу минуло, не знаю. Прийшла до тями тільки тоді, як відчула холодні краплі на обличчі. Починався дощ, і я швидко побігла нагору».

Курсор різкувато смикнувся. Оля на мить відвела погляд від тексту, згадавши історію Маргарити, яку Люсіль розповідала раніше. Хоч би тепер все не скінчилось так само!
Зробивши ковток кави, вона продовжила читати.