75

«Знову йшли сильні дощі. Я вже поверталася від тітоньки, коли почало лити, як з відра… а я була без парасольки. Поки добігла, сукня промокла, руки змерзли… Трохи застудилася і кілька днів кашляла. А недавно ходила до церкви і зустріла Андоша Лемара. Він помітив, що я бліда, і голос трохи хриплий, так занепокоївся… прислухався до всього, що я казала, нахиливши голову набік, і кілька разів перепитав, чи може, мені щось потрібно… а наступного дня мене покликав Жерар і сказав:
- Мишко, зайдеш до мене! Малий Лемар заходив, передав для тебе квіти.
Це було так мило… біла троянда дуже гарна. Я довго тримала її в руках, перш ніж поставити у воду. А коли я поставила її на шафці в кімнаті, Ежені очей від неї не відводила і все питала, хто подарував.
Не розумію, чому Андош так непокоїться щоразу, як мені недобре. Я ж ні на що, дякувати Богу, ніколи не хворіла. Застуди – то таке, то і згадувати не варто. А він іноді дивиться так, наче я зі снігу і льоду і от-от розтану… я тоді навіть не знаю, куди очі подіти».

«Стало ще холодніше. Коли вранці я іду розпалювати каміни, мене пробирає до кісток! Поки донесу дрова і розпалю вогонь, пальці зовсім дерев'яніють. Купила в Тамплі в'язану кофту, тоненьку, але дуже теплу. Чоловік, який її продавав, сказав, що це контрабандна, в Шотландії таке носять моряки і рибалки. Мені пощастило взяти задешево, бо вона ношена і трохи вилиняла… пахла димом, але на щастя, вже відіпралась…  та й маленька, мабуть, на хлопчика-підлітка. Мені якраз. І ще купила трохи більше сіре плаття, щоб можна було вдягати його на кофту. 
Жанна якось помітила, що в мене комірець кофти трохи виглядає, усміхнулась і сказала, що я як капустка. Та що поробиш… такі морози!
І комірець трохи колеться, зате тепло ж. 
Буває, я в цій кофті навіть сплю».

«У мене тремтять руки! Скільки днів минуло, та все одно. Сьогодні вдягала сукню, а пальці не слухались. Що б я не робила, все думками до цього повертаюсь… якби ж я могла хоч комусь розповісти, але ж кому?! Якщо я взагалі не повинна так переживати…
Вранці я прийшла розтоплювати камін у малій вітальні. Вигребла так багато попелу… і напівзгорілого паперу… один аркуш взагалі згорів тільки наполовину, я глянула, впізнала почерк пана…
Мені аж в голові запаморочилось… я обернулась на двері… прислухалась, чи по коридору ніхто не йде. Я мала спалити, не дивлячись… потримала в руках… А тоді все ж прочитала!
І там було: «я не можу витримати таке видовище... слід мати серце з каменю чи не мати його зовсім, щоб продовжувати»… далі зовсім нерозбірливо, наче він писав поспіхом або майже в темряві, а потім: «Лоро, люба, благаю, попроси аудієнції в імператора, поговори з ним ще раз… або скажи імператриці-матері… ти ж їм майже рідня, вони мають прислухатись до тебе, якщо мені не вірять! Після тієї рани в мене так сильно болить голова, що мені здається, я збожеволію… але навіть не це саме страшне… я не зможу так продовжувати облогу! Тут кожен будинок дається з боєм. Жінки беруть в руки рушниці. Вчора на мого ад'ютанта напали сільські хлопці, майже підлітки, озброєні хто чим. Я офіцер, а не різник! Мені совість не дозволить воювати з жінками і дітьми. Іноді я думаю, що краще мені пустити собі кулю в скроню, ніж так жити. Якби…»
Далі аркуш був вже обгорілий. 
Коли я запалювала вогонь, мені навіть не одразу це вдалось. Сірник кілька разів гаснув. А тоді я дивилась, як догорав папір, і не могла дихати».

«Приїжджав кур'єр з листом від пана. Звісно, ми в людській так нічого і не знатимемо, але якщо він пише, значить, живий, я рада вже цьому. Після того, що я прочитала… 
Пані не їздила до палацу. Тільки кілька разів виїжджала у театр і в гості. Аннунціата забрала нову білу з золотим сукню у модистки.
Тереза сказала, що на цю сукню Мадлен вже поклала око, сподівається, що пані їй віддасть, як сама більше не носитиме. «Вона думає, на весілля відкладе? Я б у білому не вінчалась, в нас на Корсиці кажуть, що біле – до печалі, а на щастя треба кольорове і пояс з мідними підвісками, щоб блищало і дзвеніло при кожному кроці».
А я згадала ту блакитну сукню, що в мене в скрині лежить. Подарунок пані-матінки. Луїза казала, щоб я до весілля зберегла… та мабуть, я краще Терезі віддам, якщо зможу піти в монастир». 

«Скоро Різдво, і я ходила до тітоньки Жюлі, принесла їй до свята цукерки, апельсин і шматок пирога з індички, що мадам Сімон дала. Тітонька зраділа смачному, але питала, чому я така зажурена, якщо тут мені так добре ведеться. Я відвела очі, сказала – Мадлен прискіпується. То майже правда. На днях мені посміхнувся кур'єр, який привіз лист, та вона аж позеленіла з заздрощів! Ежені каже, той юнак дуже гарний, але я навіть не помітила, який він.
А як я поверталася з гостини, зустріла Андоша Лемара. Ми поговорили, як зазвичай, про свята і майбутні святкові обіди, а потім він так зніяковів, кілька разів починав говорити і зупинявся, аж почервонів, і нарешті мовив:
- Мадемуазель Люсіль, а можна, я вам дещо подарую на Різдво? Я зробив скриньку, і один приятель поставив в неї замок… - і він майже нечутно прошепотів: - Ну, якраз буде на сережки, браслети і всякі такі дрібнички. 
Він так на мене дивився, що я не змогла йому відмовити! А я опустила очі…
Зв'яжу йому рукавички в подарунок. Треба тільки вибрати вовну, щоб не вийшли надто товсті. І, якщо зможу, спечу такі пряники, як сеньйора Мілагрос мене навчила». 

Дочитавши, Оля глянула на годинник. Скоро вже і робочий день почнеться. 
Ні, це ж треба – уривати по півгодинки від вільного часу вранці, щоб встигнути хоча б прочитати далі, якщо не перекласти. Поки знову не з'явиться хтось з «рятуйте, мені на вчора!». 

Вона глянула на лічильник сторінок – кількість до завершення невблаганно зменшувалась.