73

Люсіль вже погасила свічку і забралась під ковдру, згорнувшись клубочком. Від вікна тягнуло холодом. Цього року осінь  така сувора… початок жовтня, а всі дістали зі скринь зимове взуття. Вона потерла ногою об ногу, намагаючись зігрітись. Поруч так само крутилась Ежені, і раптом торкнулась її плеча:
- Люсіль… ти ще не засинаєш?

- Н-ні, - вона позіхнула. – А що таке?

- Ти не будеш сміятися, якщо я спитаю?

Люсіль сіла на ліжку, покрутила головою, потерла очі, майже прокинувшись. Дивно було почути таке питання від Ежені, яка за словом в кишеню не лізла.
- Не буду. Щось не вдається? Тільки чому ти тоді раніше не сказала…

- От тільки не починай, як стара тітонька, все про дім та про роботу, - тихо застогнала Ежені. – Ну хіба ж тобі ніхто не подобається? І ніколи не подобався? 

- Кому я потрібна… - Люсіль на мить перестала терти ногу об ногу. Вже звично зітхнула. – Є багато гарніших за мене. До того ж, батьків у мене нема…

- Моя бабуся казала, «сужений – як скажений, хоч на коні тікай, не втечеш»! – фиркнула Ежені. – Знайшовся б, якби… ні-ні, я не про те! Краще скажи… от якби ти полюбила когось, а він повернувся з війни калікою… ти ж його не розлюбила б?

Люсіль здригнулася, і слова вирвалися самі собою:
- Звісно, ні! Хай що, хай би хоч весь світ відвернувся, я не пішла б геть… - і вона затулила собі рот рукою. Тоді вже звичним своїм, розважливим тоном прошепотіла: - Шлюбні клятви даються назавжди. І отець Рауль, коли вінчає, каже: «кляніться бути разом в горі і радості, здоров'ї і хворобі, багатстві і бідності». Так і має бути. 

Кімнату огортала темрява. Люсіль не бачила Ежені, тільки чула, як вона ворушиться, і зовсім тихий шепіт:
- Ну, а якби… якби зустріла вже таким?

Люсіль щільно заплющила очі.
- Серцю не накажеш…

- А Мадлен у вихідний бачила, як я йшла з Тамплю з молодим Тельє, і сказала, що як ще раз мене перестріне з ним вдвох, то скаже мадам Герен, - поскаржилась Ежені. – Ще й так подивилась на його порожній рукав!.. він навіть губу прикусив. 

- То ви… - невпевнено мовила Люсіль, трохи піднявши голову з подушки, не знаючи навіть, як спитати.

- Все якось само собою сталось… - гаряче зашепотіла Ежені. – Я йшла з магазину, забирала замовлення пані… там було щось таке тоненьке і ніжне… і раптом якийсь хлопчак біг, штовхнув мене… я так злякалась… не стільки впасти, скільки впустити пакунок… раптом молодий чоловік мене підхопив… я й не одразу помітила, що він… - вона на мить замовкла, -  та коли помітила, все одно… він так лагідно мене втішав! А потім ще виявилось, що його батько тут неподалік садівником…

- Якщо він порядна людина і хотів би свататись, то чому б ні, - Люсіль щільніше закуталася в ковдру. – Скажи першою мадам Герен, поки Мадлен нічого від себе не додала. 

- Ти знов кажеш, наче ти мені мати чи тітка, а не подруга! – фиркнула Ежені, і трохи смикнула ковдру. – Ти розумієш, що я люблю Жюля? От дядечко не розуміє, хоч  і сам служив… я йому написала, а він мені пише: «подумай ще раз, не поспішай, ти ще юна, не тіш його надіями надто зарані, потім обом боляче буде».

- Він же за тебе непокоїться, - Люсіль витерла очі краєм рукава нічної сорочки.

- Ми проживемо! – Ежені вперто наполягала на своєму. – У Жюля пенсія… і чимала, бо орден…  трохи я відклала… та і це не головне! Я не знаю, як тобі пояснити… просто він мені найкращий, от і все!

- Я розумію, - прошепотіла Люсіль і обійняла її, міцно притиснувши до себе.