71

Переклавши останній рядок, Оля тихо мовила до себе: 
- Техніка іде вперед, а людське радіо – без змін! 

Звісно, який же найнадійніший спосіб дізнатись новини? Хтось комусь сказав. 
Завібрував телефон, і Оля швидко потягнулась до нього, відволіклась від перекладу, перевірити, чи немає в робочому чаті нових завдань. 

«Характеристика дитини від класного керівника. 10 сторінок. Англійська і корейська. Аня, ти корейську  зможеш?» - писала Ліда. 

«Без питань, поки в мене канікули – давайте все, що є!».

«Дякую! Ти мене рятуєш) от наче закон підлості, тільки Олег пішов у відпустку, всім знадобилось…».

«Оль, візьмеш англійську?» - спитав Богдан. – «Я хочу на завтра відпроситись, побратим приїжджає обстежитись в лікарні. Треба з ним з'їздити, в нього нікого нема».

Оля тут же відповіла:
«Звісно! І раптом чимсь ще потрібно допомогти, пиши або телефонуй». 
І вже навіть не сумнівалась, встигне чи ні. 

«Ти не казав, що ти служив».

Від Галіного повідомлення у Олі трохи смикнулось око. От знову! Якщо людина не хоче розповідати – мабуть же, є якась причина…

«Та не було про що розповідати. Контракт закінчився, батьки попросили не продовжувати, бо їм треба допомога. А ще сестра в декрет пішла. От і повернувся, знайомі порадили сюди».
«Я післязавтра вже зможу щось взяти, але якщо терміни не горять». 

Не було про що розповідати!.. але в пам'яті у Олі промайнули фрази з попередніх розмов у чаті: «та за ніч зроблю, все одно вночі не спиться»… «медицину з ілюстраціями не візьму, соррі, важкувато»…

На останнє Оля тоді подумала, що важко через спеціалізацію, почерки, жахливі дедлайни. Але тепер їй закралась думка: раптом річ не тільки в цьому? «Чи може, я просто додумую зайве?». 

«Оль, і ще з французької протокол хірургічної обробки рани, ок? Там одна сторінка тексту і пояснення до фото».

Скинувши плюсик, Оля відкрила файл і тут же зробила величезний ковток кави, ледь не закашлявшись. Вдихнула, видихнула, ковтнула ще трохи, але обережніше і повільніше.

Та перекладачу медичних документів молоко до кави повинні безкоштовно видавати, за шкідливість! А іноді б і щось міцніше. Вона швидко пробігла очима текст і радісно вигукнула:
- Ура! Жити можна.
На початку року вона перекладала схожий протокол. Ще й з тієї ж самої лікарні – а значить, вже наполовину менше робити заново. 

Поки вона читала і шукала потрібний файл, під руку поліз кіт, знову спробував вмоститись на клавіатуру, заглянув в екран.
- Беня! – Оля поманила його, погравшись пояском від халату. – Не можна… - і пробурмотіла: - Тут мало бути попередження, «заберіть від екрану дітей і домашніх улюбленців».

Скопіювала, вставила… далі вже справа пішла як звично: прибрати зайве, додати потрібні фрази, внести цифри, вичитати і відправити. 

Уфф!
В пошті ще висів файл з характеристикою, але рука сама собою потягнулась до іншої вкладки. Все та ж сама обіцянка собі: «Всього пару абзаців, і продовжую! Ну ок, якщо поїсти біля екрану, то прочитати можна і сторінку-дві».

«Вже й весна в розпалі, а пан не їде, і хтозна навіть, коли приїде. Вже довго ніхто не приїжджав з листами. Я змушую себе навіть не думати про це, працюю ще більше, допомагаю де можу і кому можу, щоб піднятися нагору вже після опівночі, і одразу впасти на ліжко… заплющити очі і наче провалитися – до наступного ранку. 
Хоча, не завжди вдається. Однієї ночі я не спала, тільки лежала з заплющеними очима. Ходила повільно, і Мадлен мене спитала: «Ти, бува, не захворіла? Хворі тут не потрібні».
Терпіти її не можу! Говорить так, наче вона тут господарка, а не пані. Якщо вона справді вийде заміж за якогось панича, мені буде дуже шкода навіть його, а прислуги в їх домі – ще більш».

«Вчора я була на ринку і зустріла мадам Лемар. Ми якраз стояли в черзі за овочами, заговорили про погоду, про те, про се… як завжди і буває. Але раптом вона спохмурніла і сказала:
- А наш садівник… Тельє, не пам'ятаю, знаєш ти його, чи ні?.. ще рік попрацює, в кращому разі два, і піде… у нього недавно дочка вмерла… пологами…  - майже пошепки вимовила мадам Лемар, - то він сам не свій. Сильно здав… ще й син повернувся з війни, без руки. Пенсію призначили, бо герой, але що з того! Молодий зовсім!

Я охнула. Садівника д'Арвілів я не знаю, його сім'ю тим більш, та все одно, коли чуєш, що хтось помер, стає гірко. Згадую маму, тата, Маргариту…

- Шкода, бідний Тельє… каже, вже хоче переїхати до сина, - побідкалась мадам Лемар. А тоді підняла голову. – Та на  його місце тоді візьмуть мого Андоша. Мадам д'Арвіль дуже подобається, як він доглядає за трояндами. Каже, у нього дуже легка рука! – вона усміхнулась. – То, дасть Бог, буде він повноправним садівником. 

- Це дуже добре, - сказала я. Що ж іще я могла сказати? Звісно, вона мати, як би не було, вона радіє, що її сина хвалять. 

Мадам Лемар продовжила:
- А садівник окремо живе в будиночку. Начебто і що того будиночку, кімнатка і кухня, та й ті наче лялькові… та все ж не в отій спільній прибудові.

Я кивнула. Тут підійшла наша черга, а коли ми поверталися, повільно тягли важкі кошики, то нас перестріла ще якась знайома мадам Лемар, і вони заговорили вже про інше. 
Та коли вона про те говорила… мені здалось, вона хотіла щось ще сказати, бо так озирнулась….
Не знаю».

«Коли я прибирала у вітальні, підняла з килима порвану навпіл газету з картинкою, і, поки ніхто не бачив, склала і прочитала перед тим, як нести Жерару, щоб спалив в печі. 
Там був заголовок – «передруковано з англійської»… «Табль» чи «Табле», якось так. І карикатура на пана… його таким страшним зобразили, наче якесь чудовисько… я знову зім'яла аркуші і так швидко їх понесла, що ледь не перечепилась… хотіла позбутись… 
Як так можна?!»

«Ходять такі чутки про пана, що не знаю, кому вірити! Одні кажуть, в полоні. Інші – що загинув. А в якійсь газеті писали, нібито його викрали і вивезли на кораблі десь за океан.
Якщо він не повернеться, мені краще і справді піти до монастиря… бо таких добрих господарів, як він, мабуть, більше немає… а заміж… я не зможу!».