66

Дощі не вщухали вже кілька днів, темно-сіре небо наче нависало над землею, а голі гілки дерев в саду здавались кривими чорними лініями. Люсіль зайшла на кухню, повісила мокрий плащ на гачок на стіні. Краплі повільно стікали, збираючись темною калюжкою на підлозі. Люсіль сіла біля печі, простягнувши змерзлі руки ближче до тепла. Після холоду жар боляче обпік. Поворушила пальцями, які нили від роботи і холоду. 
В таку пору прибирання завжди більше. Дощ заносить всередину болото, мокре листя… А щоразу, як вийдеш з дому з якимсь дорученням – сирість до кісток прибирає. 

Жак, який сидів за столом, відклав в сторону лист, кинув погляд на її чобітки і спитав:
- Не промочила ноги?

- Та ні, - Люсіль слабко усміхнулась і трохи постукала підошвами об підлогу. – Хороші чобітки, майже нові. Я у Маріетти купила, панночка викинула, бо більше не модні. 

- Еге ж, - Жак кивнув і потер руки. – А й справді, чого Маріетті ходити продавати десь, якщо тобі в самий раз… - він покрутив головою, прислухаючись до шуму дощу, тоді знов взяв лист до рук. Підніс до світла, наче намагаючись хоч щось роздивитися крізь смуги.  Дешевий папір був майже весь вимазаний чорною фарбою. – Шарль пише, в Португалії теж дороги розмило. Ні проїхати, ні пройти. А бач, як все замазали, ну не безсовісні, га?

Люсіль підвела погляд, але нічого не сказала. 

В кухні пахло м'ясом і приправами. Від казана підіймалась пара. Мадам Сімон розмірено помішувала суп. На мить повернула голову і, зітхнувши, мовила:
- Щось таке непевне твориться. Іноді аж шматок до рота не лізе. Та й пані щось теж… готую, готую, аж зі шкіри пнусь, щоб все було смачно, а більша половина назад, сюди повертається!

На мить стало тихо, тільки чути було, як ллє дощ. 

- Зате, може, ми м'ясця поїмо, - хмикнув Жак.

Та ніхто не озвався, як бувало колись. 

Люсіль теж мовчала. Дивилася на полум'я в печі. Пригадувала, як пані їздила до палацу… це вже було дивно, їй же тільки недавно стало краще, і вона ще й не почала виїжджати, тільки приймала гостей вдома, і то одного-двох. Мадам Герен вже давненько не казала діставати і мити оті великі сервізи, на багато людей. А щоб самій десь бувати – про це й не говорилось. Та раптом поїхала, Люсіль чула гуркіт коліс карети і іржання коней, як йшла до прачок забрати білизну. І бачила з вікна, як лакей відчиняв ворота. 
А повернулась пані пізно, і довго плакала. Потім покликала Мадлен, та поспіхом зайшла, а невдовзі вийшла з таким похмурим обличчям, що Люсіль швидко сховалась до найближчої кімнати і стала поправляти дрібнички на камінній полиці. 

Мадам Сімон і Жак говорили ще про щось, але Люсіль майже не чула. Тільки іноді кивала.

Звісток довго не було, і спитати було ні в кого. А в газетах писали одне й те саме: «славетні перемоги французької зброї», «імперські орли на вежах португальських міст». 

Погрівшись ще трохи, вона неохоче підвелась і попрямувала в людську. По дорозі їй зустрілась мадам Герен, пройшла швидким кроком, кинула на ходу:
- Люсіль! Протреш пил в бібліотеці… - і пробурмотіла вже до себе: - Тих книжок стільки… одну пиляку збирають…

Люсіль прикусила губу, кілька разів глибоко вдихнула і видихнула, згадавши, як пан акуратно розрізав сторінки нових книжок, як швидко гортав, наче сподіваючись щось знайти, а потім щось відкладав в сторону, а щось перечитував ще раз, вже повільніше. А коли вона пішла попросити П'єра принести і поставити драбину, серце стиснулось.

«Я ж досі пам'ятаю бібліотеку в старому домі, і біля якої полиці стояла ота драбина з закороткою ніжкою, з якої я ледь не впала…».
На мить їй навіть здалось, що вона чує знайомі кроки. Навіть зупинилась, прислухаючись.  І витерла очі рукавом, поки ніхто не помітив. 

Почувши голос, здригнулась. 

- Ти сьогодні якась зовсім зажурена, - сказав П'єр. Поставив драбину, відійшов на кілька кроків назад, подивився, чи рівно. Тоді нахмурив брови, знов підійшов, перевірив, чи не хитається. – В тітоньки все гаразд?

- Так, - Люсіль кивнула. – Ти не зважай. Це просто погода якась така. 

- Нуууу, і це теж, - протягнув П'єр і потер рукою обпечену щоку, як часто робив, коли думав або коли йому щось боліло. – А кістки як ломить! Добре, наче все гаразд… що знадобиться, кажи.

Люсіль взялась до роботи, звично, думаючи все про одне й те саме. На одній полиці книги стояли трохи нерівно, і вона дістала їх, помітила, що в одній чи то загнуті сторінки, чи то вкладені всередину аркуші. Перегорнула, розправляючи, щоб все було рівно, як слід, і раптом помітила обривок паперу з рядками знайомим почерком.

Він був певен, що така любов майже гріх,
що він творить легенду, де ніжності місця нема.
Не листи палив – спогад, як грівся в руках моїх,
коли саваном білим вкривала місто зима.

Дорікав: «а що буде потім, через віки після нас?
Забудь всі «тоді», я не хочу здаватись слабким».
Слова гірші за рани, і їх не лікує час. 
Я не знаю навіть, що може зцілити цей біль.

Далі щось було густо закреслено, а внизу аркуш був нерівно обірваний. На звороті, навскоси, майже нерозбірливо: «Якби я був жінкою, такі листи зруйнували б мою репутацію? Знову майбутнє, майбутнє, майбутнє… а зараз?!». Люсіль кинуло в жар, в горлі пересохло, і вона різко закрила книгу. Поставила на місце, вирівняла ряди. Пальці смикнулись, наче від гарячого. 

Продовжила далі, стираючи пил, як завжди, але прочитані слова ввижалися їй наче в легенді про Валтасара, яку вона колись читала пані-матінці, - не чорнилом на папері, а вогнем на стіні.
«Я повинна це забути, наче цього і не було».