64

Зупинившись, Оля зітхнула. Як все це знайомо… вона машинально торкнулась клавіші,  зняла руки з клавіатури, поворушила пальцями…  згадала Галю, ту, яка Беню привезла. Постійно заклопотана, постійно в телефоні, в очікуванні, поки чоловік напише хоча б «+» або «все ок». Згадала, як Ярослав сердиться, коли пацієнтам-військовим задають питання, на які їм важко відповісти. 

Хотілось зробити перерву, трохи перепочити, і вона вийшла на кухню. Там вже грівся чайник, а Тетяна Федорівна робила бутерброди з рибною намазкою. Обернулась на Оліні кроки і спитала:
- Оль, тобі огірочок покласти?

- Ага, - кивнула Оля і взялась за чашку, робити собі чай. 

За столом сиділа Галя, розслаблено опустивши плечі, наче з рюкзаком ненадовго скидала і втому. Беня вмостився біля її ніг.
- Він тут хоч освоївся? – спитала, потягнувшись погладити.

- Наче завжди тут був, - Тетяна Федорівна підсунула ближче до неї блюдце з бутербродами. – Хазяїн життя, цар звірів.

Оля засміялась.
- Колег мені налякав. Таке надрукував тим своїм допитливим котячим носом, що всі перестали питання задавати.

- Вирішили, що ти на них фирчиш? – майже безтурботно спитала Галя. – Помічник!

- Та на них мені фирчати нема чого… от на терапевтів… - клацнув чайник, і Оля налила собі повну чашку. – Іноді як напишуть! Не почерк, а кардіограма. 

- Оце в тебе терпіння! – Галя відкусила від бутерброда, з насолодою прожувала. – Ммм, смакота. 

І тут в неї різко дзенькнув телефон. Вона одразу напружилась, відклала бутерброд, погляд став звично настороженим, рука смикнулась до кишені. Дістала телефон, переглянула… і на очі навернулись сльози.
- Вані дають відпустку! Всього на тиждень, але ж дають… вже взяв квиток, післязавтра приїде!

Тетяна Федорівна обійняла її.
- Галочко… я так рада!

Галя кілька разів глибоко вдихнула і видихнула, а тоді відповіла:
- Вже навіть не знаю, що купити, що приготувати… чим порадувати… 

- Якщо потрібна буде допомога… або щось передати, як їхатиме… ви тільки скажіть, - тихо сказала Оля.

- А й справді. Їм там шкарпетки завжди потрібні… і я спитаю, що ще…

Якийсь час вони мовчки сиділи і пили чай. Годинник тихо цокав. Тоді в Галі знову задзвонив телефон, і вона переговорила коротко, уривчасто:
- Угу, так! Зрозуміла. Та мені від тебе всього одну зупинку проїхати. Скоро буду, - і зітхнула: - Знов бігти треба…

- Давай я тобі шоколадний батончик з собою дам. Тобі сили треба, - сказала Тетяна Федорівна.

А Беня потерся головою об її ногу.

Допивши чай, Оля повернулась до роботи.