63

«Імператор повернувся в Париж… на його день народження були народні гуляння, феєрверки… але я майже нічого не бачила, бо на площу не ходила. Тільки чула, як гриміло, аж шибка здригнулась, і коли виглянула у вікно, в темному небі блиснув золотий слід. Це якраз була субота і мав бути мій вільний вечір, але Ежені ще за кілька тижнів до того, як стало відомо, що буде якесь свято, плакала: «ой, а я навряд чи побачу». Мені так шкода було… То я попросила мадам Герен відпустити її, а не мене. 
Бо я навіть не знаю, чи радіти, чи ні. Звісно, ми повинні радіти. Тітонька Жюлі колись розповідала, які жахіття тут, в Парижі, творилися в революцію. Навіть хрестилась, як згадувала!
До речі, на днях я бачила її і мадам Готьє, вони приходили приносили шиття. Майор був поранений, але живий, і скоро повернеться. 
Але я боюсь, що буде нова війна, і що імператор скаже пану їхати туди». 

«Я недарма боялась! Огюст вже готує речі до від'їзду. Мені так боляче і страшно… коли мав бути мій вільний день, той, що Ежені була мені винна, я знову пішла до мадам Герен, тепер вже разом з Катрін, і попросила за неї. Бо Катрін так просилася в церкву. Здається, вона з кимсь зустрічається, бо буває, коли кудись виходить з дому, а потім повертається, в неї очі блищать і щоки рум'яні. І вона купила в Тамплі нові сережки. 
Мадам Герен здивувалася, що всі тільки і ниють, щоб зайвий раз вибратися в місто, а я все тут. Та поки пан ще вдома, я раз позраз прислухаюсь, чи не задзвенить дзвоник, може, йому щось потрібно».
«Може, я його побачу» (закреслено). 

«У пана були гості. Грали в карти, голосно сміялись, згадували Італію. Келихи дзвеніли. Все як тоді, в перший рік, коли я ще тільки прийшла на службу. Я проходила повз дверей і чула, як хтось вигукнув:
- Це буде просто легка прогулянка! Армія іспанського короля розбіжиться ще до першого пострілу!
Інший гість зареготав:
- Що в Мадриді, що в Лісабоні на троні сидять не королі, а маріонетки… імператор точно призначить на їх місце когось з своїх братів!
- Я встигну повернутися до того, як Лоретта народить, - весело сказав пан. – Примчу, як колись!
Я уявила собі, як він триматиме дитину на руках, і поквапилась геть».

«Він поїхав. Мені здається, наче я ні жива, ні мертва. Все роблю як завжди, але наче уві сні. Дні як однакові. 
 Нарешті сходила в гості до тітоньки Жюлі. Вона питала, чому мене так довго не було – чи не покарала мене мадам Герен, і чи я, раптом, не хворіла. 
Я закуталася в накидку так, наче мені було холодно, хоча ще тільки серпень закінчується, ще й дощів майже не було. І сказала:
- Та трішки було зле, тітонько. Але ж працювати треба, місце хороше. Не те що у д'Арвілів, там панночки прислузі жити не дають. Маріетта то плаче, то щока в неї подряпана.
Коли я згадала прислугу сусідів, тітонька подалася вперед і спитала:
- А мадам Лемар свого сина ще не одружила?
Я похитала головою і піймала себе на думці, що наші ще досі називають Андоша «маленький Лемар», та й я іноді теж, а йому вже вісімнадцять. Добре, що його хазяїн заплатив, щоб його не забрали в армію!». 

«Нічого не писала, а вже й осінь минула, починається зима… в газетах мало що пишуть. Тільки те, що армія перемагає, що ми живемо в славетні часи. 
Тітонька Жюлі казала, її сусідка по пансіонату, праля з кімнати майже під самим дахом, отримала звістку, що чоловік загинув десь при Сьюдад-Родріго. 
Лист привіз солдат, який повернувся у Францію, бо залишився без ноги.
Ще тітонька розповіла, того чоловіка запросили на спільну вечерю в пансіонаті, всі хотіли спитати, що там, як там. Він довго відмовчувався, але, коли випив вина, сказав: страшно. Земля під ногами горить.
Я мало не знепритомніла, як це почула!».

«Пані повернулася в дім, бо скоро пологи. Спочатку стало так шумно, з нею ж приїхали майже всі її люди. Ежені бурчить: «без цих, корсиканських, так добре було!». Я її розумію, але попередила, щоб вона такого більше не повторювала, бо мадам Герен розлютиться, як почує».

«Зате тепер листи приходять сюди. Військовий кур'єр приїжджає раз на тиждень. Я довго не могла зважитись щось спитати, навіть коли бачила в передпокої…
Але вчора був Моріс, він колись тут зупинявся, коли був поранений. І я ледве чутно спитала його, які новини.
Він хмикнув:
- Та як які? Генерал живий. Але втрат багато. Тяжко там… а ти чого питаєш, дитино, в тебе хто в полку? Родич?
Я опустила голову і затремтіла вся. Мені здалося, що він зараз усе зрозуміє. Моріс продовжив:
- Якщо треба про когось дізнатись, ти скажи, я спробую допомогти.
Та я вже побігла далі».