61

Оля зупинилась, зітхнула, потерла перенісся. Все ж сумно… глянула на лічильник сторінок в кутку документа. Пробурмотіла сама до себе: 
- Ще багато! Сьогодні я точно не дізнаюсь, як же в неї склалось життя. 
І ще якусь мить просто подивилася в екран. 

Випила трохи соку, глянула в пошту. Думала, що Гена пришле документ на перевірку, але нових повідомлень не було. 

Перевірила чат. Про завдання вже нагадала Ліда:
«Гено, то як там з атестатами? Все ок?».

«Завтра будуть».

«Трохи поквапся, щоб Оля могла виправити, раптом якісь помилки».

Богдан відповів жартівливим смайлом і спитав:
«Завтра – це як в нас, чи вже трохи нагадує маньяна?».

Оля тихо фиркнула, згадавши ту саму розповідь про автосервіс. 

Та Гена скинув лише новий колаж з лавандовим рафом. Оля засміялась і переслала фото Томі і Каті, підписавши: «В нас студент на практиці. Он як круто колажі робить! Здається, в ньому пропадає дизайнер)))». 
І повернулась до щоденника.

«В газетах знову пишуть про Португалію, про те, що там не підтримують заборону ввозити товари з Англії. Пишуть, що англійці нам вороги.
Але Андош Лемар казав, що у д'Арвілів п'ють англійське бренді і грають в віст. Камердинер і його трохи навчив. 
До нашого ж пана взагалі приїжджав якийсь англієць, чи то вчений, чи то колекціонер. І не схоже, щоб це був ворог, вони дуже приязно говорили. Той вчений привіз якісь старовинні книги і малюнок до колекції пана.
Після того пан повеселішав. Сам проводжав гостя… А потім навіть грав марш на фортепіано». 

«Ми з Ежені були в Тамплі і купили нові плаття на літо. Бо як пані ще в заміському будинку, її старі сукні дістаються тій прислузі, що там. 
Пану прийшов лист звідкись здалеку. Він прочитав, зім'яв і кинув у вогонь. І після того знову не вечеряв».

«В гостях була пані Паола. Я подавала вино в малу вітальню… і чула, що пан говорив пані Паолі: 
- Імператор мені докоряє за англійські вірші і віст. За дрібниці! 
А вона сиділа поряд з ним на дивані, мовчки тримала його за руку, гладила пальці. Мені аж захотілося бути невидимкою, так було ніяково… добре, що на мені були ті тоненькі туфлі і мене не було чути. 
Пан знову дивився так, наче бачив щось, відоме тільки йому одному, а тоді тихо сказав:
- Він обіцяє мені почесті, якщо я знову поїду в Іспанію… обіцяє, що зробить мене маршалом…
Пані Паола перебила його:
- Ти цього заслуговуєш більше, ніж будь-хто інший! 
Він похитав головою:
- Мені не треба нагороди! Я просто не хочу дарма проливати кров. 
Я якраз поставила тацю з келихами на стіл… так боялась, що вони задзвенять…  вийшла і не чула, про що вони говорили далі. Тільки біле вино здалось мені схожим на сльози. 
А ще згадалось, як ми були в Іспанії, на кухні у сеньйори Мілагрос сидів мисливець, який приносив їй дичину, їв юшку, помітив, що я сиджу, чищу овочі, і похитав головою, щось швидко заговорив. А Лусіта мені переклала: сказав, що простим людям дуже не подобається, що якісь чужинці поводяться в їх містах, наче господарі». 

«Мені снилось, що я отак тримаю пана за руку і гладжу пальці. У нього такі красиві руки, такі зап'ястя… навіть слів дібрати не можу. Мабуть, я була б найщасливішою людиною в світі, якби могла до них доторкнутись!
Гріх так думати… я взагалі повинна викинути це з голови!».

- Ох! Нічого собі! – вигукнула Оля. І ще раз перечитала останній запис. 

Раптом телефон настирливо завібрував, потім ще і ще. Екран мерехтів. 
Що вже там? Хоч би ветпаспорти або ще один студент на практику, а не скандальний замовник!