60

Вранці, провівши чоловіка на роботу, Оля ввімкнула ноутбук. Підтягнула волосся в недбалий хвіст. Поки вантажилась система, взяла телефон і зазирнула в робочий чат. На диво, повідомлень типу «рятуйте, аврал!» і «що, вони знову хочуть повний пакет послуг за копійки?!» ще не було. Вона постукала кінчиками пальців по столу. Дивина!

Це вже точно, під вечір хтось намалюється.

Поки що тільки Гена виклав фотографії – стильний стаканчик з кав'ярні біля комп'ютера, розгорнутий планнер з закладкою «плани ділової людини». Те ж саме фото, тільки вже оброблене фільтрами і з написом красивим шрифтом: «Починаю робочий день! Бадьорий настрій і лавандовий раф на безлактозному – запорука успіху». Фото окулярів на блокноті. Селфі з величезним довідником з іспанської. 

Ну, естет…
Оля погортала, задумливо хмикнула: вайбові фото у нього добре виходять! Та й колажі теж. Згадала, що Гена кидав посилання на свої сторінки, прогортала до того повідомлення, і зберегла посилання собі. Треба буде глянути і, якщо що, Марині скинути. А то вона якось казала, що не так важко писати книгу, як зробити до неї колажі, ілюстрації і рекламу… і хорошого майстра не за всі гроші світу ще спробуй знайди. Відчуття композиції – те, що треба. 

Лайкнула фотографії, відкрила пошту. Нічого нового ще не було. Тож вона продовжила перекладати щоденник.

«Пан знову дуже злився через тих поважних відвідувачів. Цілий день у двір заїжджали карети… я прибирала в гостьових кімнатах в дальньому крилі, та все одно чула гуркіт і крики кучерів. 
 І обід подавали в кабінет, а не в малу їдальню. По обіді прийшли ще листи… їх Базіль приніс, постукав у двері – пан сказав, щоб він не заходив, а листи щоб залишив у малому салоні.
А вечеряти пан не захотів взагалі. Хто б не підходив до дверей і не питав, всі чули тільки: «не буду, годі вже ходити!». І я теж. Якраз несла тацю, і зупинилася…
Я одразу згадала, як роки три з лишнім тому у нього вже був напад чорної меланхолії, то так все і починалось. Спочатку їсти перестав, потім не спав, а потім зліг. 
Ходжу навшпиньки… і все одно страшно, здається, мої кроки аж надто чути».

«Сьогодні бачила Маріетту, вона йшла до крамниці, заплакана. Казала, в їх домі молодшій панночці скоро виповниться шістнадцять і вона почне бувати на балах і в салоні, то вже всім спокою не дає. Швачки майже до ночі сидять. На покоївок кричить, може і вдарити. Я теж про своє – що хоч би пан не захворів, бо дратується, я ходити повз двері його кабінету трохи боюсь, хоч би не йти надто помітно. 
Маріетта підхопила мене під руку.
- Та те, що тиші хоче, то ще нічого, зарадити можна. От зараз до крамниці сходимо, тоді зайдеш до нас? Тільки швиденько.
Я підняла погляд. Відповіла не одразу. 
- А що?
- Молодша панночка віддала мені туфлі, які їй не до вподоби прийшлись. А мені яке з них щастя? В мене ж нога широчезна! – вона зітхнула. – А в Тамплі за бальні черевички мало дадуть, шкода ходити. Вони ж тонесенькі.
Я усміхнулась.
- І в тоненьких мене не буде чути, як ходитиму.
- Ох, Люсіль! – вигукнула Маріетта і засміялась. 
Якби ж усе вирішувалось так просто!». 

«Стало набагато тепліше… відчувається, що скоро літо. Як виходила з будинку, вже пахло свіжим листям. 
Ходила до церкви з самого ранку, поки ще всі сплять. І невдовзі побачила, що Андош Лемар підійшов, став поряд. Ми молились, потім просто мовчки стояли. Тоді він проводжав мене до дому, і сказав, що від батька ще з зими так і немає звісток. Мадам Лемар написала знайомому, той теж служить… але того знайомого перевели в інший полк, і він нічого не знає».

«В «Моніторі» багато пишуть про успіхи армії десь в Пруссії, Австрії, ще в якихсь таких далеких містах, що навіть назви прочитати важко. Пишуть, що імператор перемагає. Але в людській ми читаємо тільки ту сторінку, де імена загиблих і поранених. Всі шукають своїх. На щастя, у нас ще ніхто не отримав поганої звістки.
Коли я прибирала старі газети, то помітила, що та остання сторінка така затерта…».

«Приїжджала мадам Шарло, кухарка з заміського будинку. Їздила купляти якісь ласощі, бо в пані примхи. Мабуть, пані знову при надії, і кажуть, цього разу буде хлопчик. Пан зрадіє! Він дуже любить маленьких панночок, але мадам Сімон каже, кожен чоловік мріє про сина.
Я ж не мрію про дітей. Тільки знову бачила, як пан ходив по саду з малечею. Жозефіна йшла за ним і щось захоплено розповідала, а Констанс він тримав на руках. 
Молодша панночка таки чорнява, в пані.
Жерар тоді підстригав кущ, помітив, що я дивлюсь в ту сторону, і тихо спитав:
- Що, мишко, хотіла б своїх таких? З дочками простіше, їх хоч не заберуть на війну.
Я почервоніла, закрила обличчя долонями. А він клацнув ножицями, тоді сказав:
- Якби ще для тебе знайшовся такий… щоб отак, як пан, донечок глядів. Ну, ти дівчинка набожна, може, все й буде.
А я зробила вигляд, що пригадала про якесь доручення, і поспішила геть. Мені перед ним соромно! Він мене так хвалить перед людьми, а я ж насправді…».