58

«Жак отримав лист від брата. Так радів! Кілька разів перечитав. Його полк вирушає в Німеччину, а може, й далі. Більше нічого брат  розповісти не зміг, обіцяв лише писати, що живий. 
А ще я бачила мадам Лемар… вона була дуже сумна, бо від чоловіка вже довго не було листів. 
От кажуть, що війна далеко, що у Франції все йтиме, як завжди… але я все згадую, як мадам Лемар прийшла з пошти з порожніми руками. І коли мадам Сімон з нею заговорила, пробурмотіла щось майже нечутно.
Зустріла тітоньку Жюлі в Тамплі. Вона сказала, що майор Готьє одружився, а невдовзі поїхав на війну. Все ж гірко думати, як він… якщо він казав, що у нього ще з минулих походів ноги мерзнуть. 
Тепер, коли я можу не боятись, що мене видадуть за нього заміж, мені його навіть шкода». 

«Я ще ніколи не бачила пана роздратованим, але схоже, хтось його добряче розізлив! Він звелів дворецькому будь-кому, хто приїде, казати, що він не приймає. А коли проходила повз двері кабінету, і чула, як він голосно говорив мсьє Гельду:
- Хіба вони вже забули, що в мене сталось?! І місяць не минув, а вони так зі мною говорять, наче рік пройшов. Питають, а хто буде спадкоємцем, раптом імператор загине… не я ж це вирішую!
Що відповідав мсьє Гельд, я не чула, бо він завжди тихо говорить. А от пан майже кричав, і навіть жбурнув чимсь важким в стіну. Я прислухалась. Щось так глухо гупнуло… наче книга або якась з отих великих папок з документами, і мені аж наче камінь з плеч впав, добре, хоч не скло. Ніхто не пораниться, та й прибирати легше. 
- Моя справа, щоб у столиці було спокійно! – він так голосно це вигукнув, що я навіть відбігла подалі, ледь не перечепившись через край килима, але все одно чула. – Я губернатор, а не придворний! Хто сидітиме на троні… якби гідна людина, більш нічого я не прошу! Ні з ким не буду говорити! А імператор повернеться! От тоді…
Він не договорив.»

«Приїжджала дама… спочатку я думала, що та сама, яка й тоді… але, здається, ні. Голос інший. І говорила… от знатна дама, але трохи неправильно говорила французькою, як наші Аннунціата і Тереза. 
Але вона теж приїхала пізно, а поїхала аж на світанку. А ввечері пан кудись поїхав, і повернувся тільки наступного дня по обіді». 

«Він досі дуже сумує за матір'ю. Коли я подавала каву в кабінет, бачила на столі пачку паперу з траурним чорним візерунком на краю. І в бібліотеці папір тільки такий. Пан всі листи на траурному пише… навіть ті, що в палац. 
Здається, що б він не робив, куди б не їхав, все не знаходить спокою. Буває, він заходить то в одну кімнату, то в іншу, з таким виглядом, наче взагалі знаходиться десь не тут. Іноді зупиняється, наче забувши, чому прийшов. Я бачу його здалеку, коли витираю пил чи міняю квіти на свіжі, серце болить, і розумію, що нічим зарадити не можу. 
Одного разу пан сидів в кріслі за столом в малій вітальні, розкладував пасьянс. Карти зайняли весь столик, мабуть, там колоди дві було. І тут я зайшла подати чай, зупинилась на порозі. Пан подивився на карти, і раптом так змінився в обличчі, наче побачив щось погане. Як махнув рукою, вони всі і розлетілися по кімнаті!
Я тоді ступала ще обережніше, ніж завжди, щоб не наступити, бо карти блискучі, папір такий слизький. От була б біда, якби я послизнулась!.. І я наблизилась такими дрібненькими кроками, наче циркач по канату, якого ми з Ежені бачили на ярмарку в Лісабоні. Поставила тацю на столик і заходилась збирати.
І тут пан мене покликав:
- Люсіль, - я підняла голову. – Не треба. 
Я так і застигла на місці. 
- Піди краще до бібліотеки, - продовжив він. – Принеси книгу, «Тамплієри». Почитаєш мені. 
Коли я повернулась, він вже тасував карти. Руки у нього трохи тремтіли, карти раз позраз знову падали. 
Я сіла на маленький пуфик, відкрила книгу і почала читати. Спочатку голос зривався, бо я ще пам'ятала, як читала книги пані-матінці… а читати йому… я ніколи на це й не сподівалась!
Він дивився в вікно. Не просив мене читати повільніше чи, навпаки, швидше. Здавалось, його не стільки цікавило те, що в книзі, скільки хотілось не залишатися на самоті з думками. Мабуть. 
Як я дочитала до того, що король звинуватив магістра у зраді, пан завмер з колодою в руках, потім знову різкими, швидкими рухами перетасував карти і вигукнув:
- Так завжди буває! Коли людина сідає на трон, то ні дружби, ні любові для неї не існує!
Я зупинилась. Якийсь час ми сиділи в тиші. Тоді я підняла голову, глянула на нього, не зважуючись спитати, продовжувати мені чи ні.
Пан зробив ковток чаю, похитав головою.
- Зовсім охолов…
- Сходити на кухню по гарячий? – спитала я.
- Не йди, - він допив кількома великими ковтками і відставив чашку. – Просто побудь тут. Мені важко. Мені вже починають докоряти, що я досі в траурі. Що я надто переживаю! – знову швидкі рухи і шелест карт. – Ну звісно, вони переживають за інше! Кожен хоче носити корону… а мені не потрібна та корона… - він зітхнув. – Хоч би і я сам знав, що хотів!

Ми ще довго так сиділи і мовчали, поки він не глянув на годинник. І відіслав мене:
- Іди нагору, мишко… бо ще розмови підуть…

Я піднялась, обережно закрила книгу, вклонилась і пішла. На сходах зустріла мадам Герен, вона була не в настрої і гримнула на мене:
- Де була?

- Пан сказав, щоб я читала йому книгу, - тихо відповіла я.

Вона пробурмотіла:
- Тільки це?

Я опустила голову.
- Так, мадам Герен.

Вона кинула погляд на книгу в мене в руках, стиснула губи, але нічого не сказала».