56

«Навіть не знаю, як про все це писати, бо думки збиваються… я вже кілька разів діставала записник і олівець зі скрині, а тоді клала на місце. Руки тремтіли, і я боялась, що ненароком порву сторінку. Та ще й недавно точила олівець – порізала палець, і ранка щипає ще й досі. 
Спробую написати.
Пані-матінка померла… мені просто не віриться! Я до останнього сподівалась, що їй стане краще, вона приїде в Париж і, може, покличе мене, щоб я читала їй оповідання про святих… як тоді, минулого разу, як вона була тут в гостях. Бувало, я прибирала, і згадувала рядки зі збірки. Я ще й так багато пам'ятаю майже слово в слово…
Але з Ренсі приїхав слуга, і пан поїхав з ним… а невдовзі мадам Герен отримала лист від Івонни, і звеліла готувати дім до трауру. І сказала, щоб всі говорили тільки пошепки. Так ми і дізнались.
Я сиділа за шиттям, і чорна вовна натирала пальці… мені доводилось постійно витирати сльози, бо я іноді навіть не бачила тканину. Ежені прошепотіла:
- Чому ти плачеш?
У мене затремтіли губи, я мовила майже нечутно:
- Бо я колись їй служила… вона була дуже добра… вчила мене в'язати… 
Ежені подивилася в вікно.
- О Боже. Ні, ти плачеш за нею, наче за рідною! 
Нитки скотилися зі столу. 
Я не знала, як сказати, що іноді я справді уявляла, наче допомагаю не пані, а своїй рідній бабусі. Це і звучало би якось… ніхто не зрозумів би».

«Пан повернувся сам. Пані не могла приїхати з ним, бо мусить бути при імператриці-матері. А в нього – служба… 
Він знову не спить ночами. Коли я приходжу прибирати в бібліотеці, довго збираю зі столу і з підлоги зім'яті чи порвані аркуші. Одного разу прийшла, а він спав, сидячи в кріслі, а обривків було стільки, що я довгенько нахилялась, збираючи, і потім навіть розпрямитись було важкувато. Та я не злюсь.
Я тоді ходила по бібліотеці, а він навіть не прокинувся…
Якось Огюст сидів на кухні, пив чай і бідкався мадам Сімон:
- От наче пан і вина не п'є, і ні на кого не кричить, але іноді я думаю: краще б вже кричав, ніж отак! Просто не знаю, що від нього чекати… раптом якої біди наробить? Вчора, якби я не помітив, вийшов би гуляти без пальто!
Мадам Сімон смикнула плечем, поправила теплу накидку:
- А мороз який лютий! Кутаєшся, кутаєшся, і все одно до кісток пробирає. Так і до лихоманки догулятись можна, - і швидко намазала хліб маслом, спитала: - Зараз за ним хтось пильнує?
- У нього відвідувач в кабінеті. Якийсь інтендант чи щось таке… то надовго.
- То тоді перехопи і хутко йди пильнувати далі, - пробурчала мадам Сімон, поклавши хліб йому на блюдце. – Бо раптом з ним що, пані стільки народу тримати не стане, тільки своїх залишить. 
- Оооох… - видихнув Огюст. – Він на похороні знепритомнів був! Я ледве його під руку підхопив.
Мадам Сімон навіть перестала гриміти посудом, і стало так тихо…
Я слухала це, і навіть чай не пила, тільки дивилася в чашку. А коли все ж ковтнула, чай був вже холодний».

«До пана приїжджала якась знатна дама. Здається, та сама, яка колись на балу так тримала його за руку, що навіть люди дивились. 
Одного разу вони зайшли до малої вітальні, а я ще прибирала там. Я хутко сховалась за шафу і стояла, не рухаючись, навіть дихати боялась. 
Та жінка дуже гарна… в неї така хода… наче в кішки, яка полює на пташку…
 і здається, вона знає пана давно… бо вона стиснула його долоні в своїх, і сказала: 
- Я досі шкодую, що ми з тобою не втекли одружитись таємно! Була б я твоєю дружиною, не залишила б тебе, коли тобі так боляче… бо я люблю тебе, а Лора любить тільки твій титул… оце розкішне життя…
- Не кажи так про Лоретту, - він похитав головою. – Так, вона – не ти… але вона мати моїх дітей. 
Жінка схлипнула:
- Ти постійно всіх виправдовуєш, жалієш!.. А коли тобі потрібно… - голос в неї затремтів, - ти сам! 
Пан обійняв її, притиснув до себе, а її пальці зім'яли тканину його сорочки.
- Паоло, хай так, але… ти ризикуєш, що приїжджаєш до мене.
Вона фиркнула:
- Мій чоловік теж не святий!
- А що твій брат скаже, як дізнається? – і він на мить замовк, а тоді продовжив: - Ти сама знаєш, я тоді не міг викрасти тебе, бо з друзями так не чинять… та й зараз…
Паола гірко, різко засміялась:
- З друзями… це ти думаєш, що ви дружите! А він не вміє ні дружити, ні любити, йому в думках тільки одне: слава, слава, слава… - вона знову схлипнула. - Він не буде питати, чи я тебе люблю, чи ти мене любиш… він буде переживати, а раптом скандал! Він не зрозуміє, що я хочу бути з тобою, коли тобі зле!
Пан мовчки обіймав її, і в нього тремтіли руки. А тоді Паола потягнула його за собою, так, наче знає дім і приїздить сюди не вперше.
За ними зачинилися двері, а я просто сіла на підлогу… коліна тремтіли. 
Мені не вкладалось в голові. Я не повинна була це чути і бачити!».