53

«Мені не спиться... як би я не втомлювалась, тільки піднімаюсь нагору і лягаю, сон зникає, а все тіло тремтить. Кутаюсь в ковдру, хоча в кімнаті наче й не холодно, і підтягую коліна до грудей. 
Страшно навіть думати про те, що скаже тітонька Жюлі!.. 
Мабуть, вона хотіла б, як краще... я ж бачу, як їй важко. Вона старша за батька на десять років. Я бачу, як їй тяжко нести кошик з ринку, як вона зупиняється перепочити, коли піднімається сходами. У неї руки тремтять, коли шиє… а ще вона так мружить очі і підносить тканину ближче. 
Якби я вийшла заміж за такого багатого чоловіка, вона могла б більше не сидіти за шиттям до пізньої ночі, а просто жити в нашій сім'ї, доглядати внуків. 
Але мені здається, що померти було б не так страшно, як вийти заміж за майора Готьє!
Вчора я переверталась з боку на бік, аж ліжко поскрипувало, поки Ежені не почала мене штовхати і просити, щоб не ворушилась. І думала: а якщо наступного разу, коли він заведе оті незрозумілі розмови, сказати, що він правий і зі мною справді щось не так, що я погана?
Тоді він сам не захоче взяти мене заміж!
А потім мене аж в жар кинуло і долоні стали вологими. Раптом, якщо я так скажу, будуть пліткувати про пана? Що він не такий… ні, він стільки для мене зробив… живу в теплі, в добрі… він мені навіть книгу подарував…  ким би я була, якби так йому віддячила?!
Все думаю, з ким порадитись, і не знаходжу відповіді».

«Тепер ми знаємо про Маргариту. Лист з заміського будинку прийшов. Жак читав нам, і у нього руки тремтіли. Потім він відвів погляд і хрипло мовив: «Чому вона одразу мені не сказала?.. Я б допоміг…». 
Вона народила дівчинку… а той Анрі відмовився одружуватися, хоч пані йому навіть пропонувала гроші, ще й стільки, що навіть написати страшно. Я не розумію… ну як він так міг?!
У Маргарити і так була лихоманка, а тоді ще й він приїхав, і сказав, що ненавидить її… невдовзі вона й померла.
Коли Жак це прочитав, мені стало важко дихати.
От, виходить, і збулись мої сни про лист з траурною смужкою…
А невдовзі Жанні ще один лист прийшов.
І потім вона розповіла, що садівник з заміського будинку просив пані дозволити йому забрати дівчинку на виховання, бо у нього не може бути своїх дітей. Пані вагалась, він же один. І тоді він покликав Івонну заміж!
Я здогадуюсь, чому вона погодилась. Якщо він сказав, що у нього ніколи не буде власних дітей… а Івонна боїться померти, як мати… досі пам'ятаю, як вона непокоїлась, коли при ній говорили про те, що хтось при надії… ну і, дівчинку обом шкода. 
Жанна і мадам Сімон дуже сумують за Маргаритою, але коли про все це говорили, Жанна сказала: «ну, принаймні, в маленької буде ім'я і родина».
Мені дуже шкода Маргариту. Я знову плакала».  

«Не так багато часу минуло, а дівчата на кухні, коли чистять овочі, вже шепочуться, хто ж до нас прийде. Ясно, що Маргаритине місце займе Аннунціата, а другою служницею при пані хто буде? Хтось з наших, чи нову візьмуть?
А коли хтось прийде, її, мабуть, забудуть. І мені так гірко…».

«Знову була у тітоньки. Вона помітила, що я схудла, а все ж прискіпливо обдивилась мене, поправила мені комірець, придивилась, як на мені сидить корсет, похитала головою…
Ми сіли поряд на ліжко, вона довго мовчала, кусала губи, аж почервоніла, і нарешті ледь чутно спитала:
- Люсіль, дівчинко моя, скажи мені… - вона розгладила долонею ковдру, -  тільки, прошу тебе, чесно… тебе ніхто… не образив?

- У мене все добре, - сказала я, хоч сама в це не вірила, і опустила голову. 

Тітонька зітхнула.
- То якщо тобі нема що приховувати, чого ж ти так боїшся майора Готьє? З нього буде хороший чоловік. Не гулящий, не п'є, в карти не грає. 

Мені на очі навернулись сльози.
- Тітонько Жюлі! Я не те щоб… я просто не зможу його полюбити, не питайте, чому! – і в мене губи затремтіли. - Він сам буде зі мною нещасний!

Вона стиснула руки, так сильно, що побіліли кісточки.
- Що ти таке говориш… дитино, ну хіба для щастя так багато треба? Дах над головою, щоб було що їсти… щоб було міцне плече поряд... Любов, то, знаєш, тільки для казочок добре. 

Я мовчала. За вікном з гуркотом проїхала карета. Тітонька вела своє:
- Люсіль, я ж не вічна. А раптом з твоїми господарями, не дай Боже, щось станеться? – вона трохи нахилилась до мене. -  Або ти захворієш і не зможеш працювати? 

- Що судилось, те й буде, тітонько… - я сиділа, склавши руки, і дивилася в підлогу. 

- Ти думаєш, я свого Роше любила, як заміж виходила? Світла йому пам'ять… просто, жити якось треба було. Він писарем працював. Тихий був, набожний… - тітонька притулила хусточку до очей, витерла сльози, і слабко, наче через силу, усміхнулась. – Я тоді на горищі жила, а він якраз ось тут, в цій кімнатці, - вона підняла погляд на столик і статуетку Діви Марії. -  Ходив до мене – то просив ґудзика пришити чи комірець, в неділю до церкви проводжав, а тоді й завів, що я в Парижі сама, хазяйка майстерні – це не захист, он скільки в неї робітниць. Та й так…

- Не можу я так, тітонько Жюлі! – прошепотіла я. 

Вона трохи обернулась і розгублено подивилась на мене. 
- Люсіль, я ж тебе не змушую! Ти не дитина, тобі двадцять другий рік пішов, я тобі не наказ. Тобі хтось інший до душі? То якщо нежонатий і його сім'я не проти, я б і сама з ними поговорила.

У мене аж серце тьохнуло! Так сильно, що здалось: от-от вона почує.

- Нема нікого…
Ці слова я вимовила ледь чутно і опустила плечі, зовсім без сил. 

Тітонька похитала головою. Замовкла, думаючи. Знов глянула на статуетку Діви Марії, і спитала:
- Чи хочеш в монастир? Та, мабуть, туди теж не годиться йти з порожніми руками. Ох, Люсіль, Люсіль! Я ж хочу, як краще. А ти роби, як знаєш, тільки б гріха не було.