52

Сльози застилали погляд, і Люсіль все йшла, не розбираючи дороги, так швидко, що аж дихати стало важко. Спіткнулась об камінець і впала б, якби її не притримала дівчина, скромно одягнена, як служниця з якогось небагатого дому. 
- Мадмуазель, обережно… господи, що з вами? – дівчина озирнулась на жовту, з потрісканою фарбою, будівлю пошти. – Лист прийшов? Хтось… загинув?..

Люсіль похитала головою. Прикусила губу, і витерла сльози хусточкою, дорікнувши собі подумки: «може, в когось справжнє горе… а я…». І, нічого не сказавши, попрямувала далі, опустивши голову ще нижче. 

І все думала по дорозі: що ж робити, і в кого спитати поради?
Розповісти отцю Раулю на сповіді? Він, мабуть, зрозуміє, що вона не хоче сказати в церкві неправду і обіцяти те, що ніколи не зможе зробити. Але тоді доведеться каятись і в усьому іншому, а їй досі соромно, що вона прочитала лист, який лежав у пані на столі.
Від цього їй було ще важче. 

Порадитися з Луїзою? Вона ж тепер заміжня, і в неї, мабуть, можна спитати, чому майор так кривив губи, коли питав про прибирання в спальні. І що таке безчестя, ну і взагалі, всі ті незрозумілі речі, які обговорюють дорослі жінки і шикають, коли дівчата проходять повз.
До щік прилив жар. Та як взагалі таке спитати?.. Навіть у подруги… все одно…
Вона до болю стиснула пальці в кулак. 
Це ж зовсім не те, що попросити допомоги з прибиранням чи тим, як вивести пляму.
Люсіль уявила собі, як би навідалась до Луїзи і сказала б: «тітка хоче сватати мене за майора». Мабуть, Луїза спалахне не гірш за Ежені, і вигукне: «Та хто вона тобі така! Не мати. Скажи, що не хочеш, і на тім все».
Тим більш, після того, що сталося з Сесіль… саме так і скаже.

Але чомусь було боязно. Вона вже знала дорогу до будинку, де знімали кімнату Луїза і Теодор, але не наважилась туди піти. 

Можна було б впасти в ноги пані, просити милості… та пані за містом, і навіть якщо якось вибратись, поїхати… їй зараз не до того, може навпаки, розгніватись.

Серце болісно стиснулось. Піти до пана?!
Але що сказати? А раптом він зрозуміє… він-то, може, не образиться, і щось придумає, та все одно, це ж така ганьба… від самої думки хотілось крізь землю провалитися. 

Залишається тільки одне!
І Люсіль приглушено ойкнула. Гріх який… тоді її душі вже ніде не буде спокою.

Коли вона вже наближалась до дому, мовчки, і майже спокійно, змирившись з думкою, що, якщо тітка наполягатиме, залишиться тільки одне… назустріч їй йшов маленький Лемар.

- Мадемуазель Люсіль… мадемуазель Люсіль! – і він ніяково, тихо, сказав: - Що з вами? Не захворіли?

Вона похитала головою.
- Не знаю.

- Може, зайдемо до моєї мами? Я спитаю, чи в неї є які ліки.

Люсіль стиснула пальцями край жакета.
- Мені вже нічого не допоможе… - і пішла до воріт.