33

«На місце Сесіль взяли Катрін, вона така рада… що і в кращу кімнату перебралась, і робота трохи легше. А замість Катрін прати найтонші речі прийняли нову дівчину, її звати Тереза і вона з Корсики. Французькою говорить так собі, іноді й не розбереш. Зате гонору! Каже, що її попередня господарка була дуже знатного роду. Мадам Сімон якось пирхнула: «Ці приїжджі з Корсики завжди так кажуть, кожен другий родом пишається, а самі тощі й голодні. Нічого, відгодується, а виросте, то й розуму додасться». 

«Цілий тиждень нам всім не було спокою… складали речі в скрині, прибирали в кімнатах… мадам Герен дістала з комори чохли на меблі, вони такі важкущі, незручні. Ми з Жанною, Розою і Катрін ледве натягували їх на дивани, кушетки і крісла, а мадам Герен тільки кричала і підганяла: «швидше, ледарки». Я випустила краєчок тканини, і вона на мене замахнулась. Але тут мсьє Фіссу проходив повз, при ньому вона не наважилась. Бо він не любить, коли ображають таких людей, як ми. І може панові сказати, як той повернеться… 
Пані-матінка поїхала додому, в Монбар… а молода пані – в заміський будинок. Вже помітно, що вона при надії, і їй хочеться спокою… а ще Жанна каже, що той дім тепліший, а тут топити важче. 
І раптом стало так тихо… Не лунали кроки лакеїв сходами, не дзвонили дзвіночки з кімнат. Нас залишилось так небагато!
Молода пані взяла з собою тільки тих, хто їй і до заміжжя служив. Мені здається, наших, з Бургундії, вона трохи недолюблює. 
Тепер, коли всі роз'їхались, роботи стало менше. Але я вже трохи сумую за тим, як було раніше. Бо коли друзі приїжджали в гості, пан радів, вони веселились до ранку, музики грали. 
А як йому зараз?.. Огюст служив разом з ним раніше, і тепер поїхав в Аррас з ним, але нікому з наших ще нічого не написав. І в газетах нічого не пишуть».

«Я навіть піднімаюсь до себе нагору не така втомлена, і можу почитати ту книгу, що пан подарував! А ще Луїза каже, що я можу брати її свічку. Бо вона ввечері виходить з дому, вертається пізно і тихо-тихо, крадеться навшпиньки, тримаючи туфлі в руках, щоб мадам Герен не помітила. А тоді одразу падає і засинає. Вона щаслива, а мені трошки страшно. Хоч би нічого не сталось.
Правда, я і сама не знаю, чого боятись».

«Спочатку я читала добре, якщо по пів-сторінки за вечір, бо книга набагато складніша, ніж збірки з оповіданнями або казки. Але ж якщо пан мені її подарував, значить, вірить, що я розумна? 
Все згадую, як він показав мені свою колекцію картин… і як він мені сказав, що не любить п'єси про давній Рим і вбивства, але якщо всім подобається, доводиться робити вигляд. 
Та це нічого не значить… якось П'єр прогулювався по саду, а за ним ходила ота велика собака, Біжу, яку сторож зазвичай тільки на ніч випускає. І він говорив з нею, наче з людиною! Отак іде і каже: «Ну що скавчиш? Сумно? І мені сумно… сина вже п'ятий рік нема, а я згадую». Мабуть, і пан говорив зі мною так само… бо я ж мовчу. 
А книга… «Принцеса Клевська». Там герцог закохався в принцесу, але вона заміжня, і дуже чесна, вона не може зрадити. Я читаю і плачу! Інколи просто сиджу і дивлюсь в стіну, бо перестаю бачити рядки від сліз».

«Вона зізналась чоловікові, що любить герцога Немурського, і через це не хоче бути в столиці! Щоб не зробити нічого поганого! 
Мені, мабуть, слід було б кудись піти чи поїхати, бо щоразу, як я думаю про пана…» (закреслено)
«Але ж місце. Тітка Жюлі питала на днях, чи все в мене добре, чи тримають мене в будинку, якщо всі роз'їхались. Знов повторила, що місце золоте. А я тільки опустила голову».

Оля перегорнула сторінку. Обернулась і відволіклась від ноутбука, задумливо подивившись на свою дошку з фотографіями міст мрії. Погляд впав на фотографії собору в Аррасі, такого незвичного для французької архітектури, більше схожого на дивні творіння фламандських майстрів. 

Тоді знов повернулась до роботи. В пошті висвітився лист від видавництва: «Щодо тестового завдання».
У неї руки похололи. Якийсь час вона просто дивилась на тему. 

Раптом пані Анна написала, що її розділ не годиться? Вже в попередньому перегляді було видно червоні рядки.