32

Люсіль стояла біля воріт. Хустка трохи сповзла з голови, сніжинки осідали на волоссі, але вона не помічала. Як не помічала і того, що забула вдягти рукавички, і пальці вже заклякли від холоду.

Про те, що генерал поїде в Аррас, в будинку говорили давно, але їй до останнього дня хотілось думати, що все ще зміниться. Навіть тоді, коли Жак і Базіль складали речі в скрині і дістали з комори палатку і походне ліжко… навіть коли на кухні шепотілись, що буде війна і крадькома від мадам Герен читали вуличні листки. 

«Та що ви всі», - бурчав Жерар. – «Я чув, пан говорив з якимсь гостем, якщо і буде війна, то не тут, а в Англії…». 

Але навіть якщо так! Люсіль думала про одне: що він їде.
А якщо не повернеться?.. 
Вона так сильно стиснула холодні пальці, що нігті вп'ялися в долоню.

Хоча він вранці сміявся, жартував. Казав, щоб його не проводжали, що все це ненадовго. 

Але Люсіль все ж вийшла у двір, подумавши: «я потім придумаю, що сказати, раптом хтось помітить».  

Карета вже давно зникла з виду, а вона все стояла, вдивляючись в сірий камінь дороги, аж поки Анунціата не крикнула їй пронизливо:
- Чому стоїш без діла? Хіба в тебе роботи немає?

- Може, просто подихати свіжим повітрям хоче. Не все ж у чотирьох стінах сидіти, - огризнулась Луїза. Люсіль обернулась на звук її голосу і подумала: «невже я так довго стою?». - А ти на нас не гримай. Знайшлась панянка. 

- Я служу при самій пані, то я повинна дбати, щоб все було як слід, - Анунціата повернулась на підборах, і спідниці колихнулись так, що стало видно мереживо по низу. 

Люсіль пам'ятала, як обережно Катрін прала цю тонесеньку нижню спідницю. Ще недавно ці мережива носила пані.

І ще на днях, коли Анунціата вихвалялась перед всіма, що пані віддала їй майже нові нижні спідниці і сорочки, та ще й денне жовте плаття, яке  і двох місяців не носила, Люсіль трохи заздрила... мріяла, що колись і їй щось дістанеться... хоча б капелюшок... а тепер вона майже не дивилась на білосніжну тканину. 

Їй все тепер було не те, все було темне і похмуре. 
Люсіль опустила плечі і, змусивши себе відвести погляд від вулиці, пішла. 
Чому, чому все так?!

Всі повертались на свої місця. Жанна покликала Люсіль з собою, шити дитячі речі. 
Голка тремтіла у руках. Люсіль робила стібки старанно, як вчили, але повільно. 

- Щось не вдається? - Жанна глянула на тканину у її руках. - Хоча, начебто... дуже добре, можеш впевненіше. От, уяви собі, будеш колись шити для свого чоловіка, своїх дітей...

Для свого чоловіка!
Люсіль уявила собі, як би шила сорочку для... для нього... як покликала б, сказала б: «поміряй, любий! Подобається?». А він би усміхнувся, обійняв її за талію і закружив, наче в танці... вона якось бачила, як пан отак підхоплював дружину, легко, наче пір'їнку. 

Знову згадалось, які ж сильні в нього руки, і разом з тим такий обережний дотик. 

Цього ніколи не може статись! І навіть думати про таке гріх, бо він одружений, у нього дитина... Люсіль подумала про розкішну дитячу кімнату, різьблене ліжечко, про те, як обережно пан тримав маленьку Жозефіну на руках.

Думки плутались.

- А ти замріялась! - вигукнула Жанна. - Є хтось на прикметі?

Люсіль мовчала. Щоки миттю спалахнули. 

Жанна продовжила:
- Я якось помітила, один хлопчина дивитися на тебе, коли ми ходимо в церкву. Здається, я знаю, хто він... син кухарки з дому д'Арвілів. 

- Справді дивиться? Я не помічала... я молилась, не оглядалась по сторонах, - ледь чутно мовила Люсіль.

- Ну-ну, від мене ти можеш не приховувати, мишко! - Жанна засміялась. - Він гарнюній. Начебто, чималенько молодший за тебе, але то нічого. Мій тато теж молодший за маму, а живуть, як двійко голубів, дай Боже всім такого щастя. 

- Це чудово, - Люсіль посміхнулась. Але згадала батьків і знову засумувала: - А мені досі так не вистачає мами. Іноді так сумно стає, Жанно... і думаю, от би підбігла до мами, обійняла... – вона опустила голову. 

- Тобі своя сім'я треба, - і Жанна знову схилилась над шиттям. - Нічого, ще трошки грошей заощадиш, придане тобі пошиємо, а тоді й жених буде.