31

Тетяна Федорівна одразу піднялась, відкрила холодильник.
- Може, тобі щось холодненького? Давай лимонаду наллю. 

- Ооох, дякую! – видихнула Галя. – Можна вже випустити Беньку? Він, бідний, всю дорогу скавчав. Спека. 

- Випускайте, я вже миску з водичкою і кормом поставила, - сказала Оля і трохи нахилилася вперед.

Клацнули застібки, і темно-золотистий кіт швидко, граційно зістрибнув на підлогу. Вигнув спину, трохи невдоволено зашипів, коли Оля потягнулась його погладити, насторожено принюхався і направився в куток, до води. 
На мить всі глянули на нього, але кіт тільки жадібно пив. 

- Ох, дякую тобі, Тань! – Галя поставила переноску на підлогу, а сама важко опустилась на стілець, взяла чашку і швидко зробила ковток. Усміхнулась через силу. - З мене кава і до кави. Хоч одне вирішилось… наче й робота хороша, я рада за Толю. Але ж скільки нервів. 

- На новому місці завжди нелегко, - погодився Ярослав, трохи втомлено помішуючи чай в чашці. 

- А особливо з малими, - продовжила Галя. -  Це ж мову вчити. І нова школа, інші діти. Беньку, знов-таки, віддати довелось, - вона зітхнула. – Ревуть… так не хочуть їхати. Я казала, може б, залишились у мене. Але Толя від свого не відступить, він в мене такий. 

Оля промовчала, дивлячись в чашку, тільки губи стиснула. Про життя з «такими» вона не раз чула. 

- В батька, - кивнула Тетяна Федорівна. – Як його бачу, все думаю, ну викапаний Ваня.

Галя втомлено похитала головою:
- Каже, як дітей залишати на бабусь і дідусів, то від рук відіб'ються. А може, воно й так… скільки так трапляється, батьки на заробітки, а малеча вештається хтозна-де. Але ж переїзд… і шведська – це ж не англійська. 

- Може, допомогти? – Ярослав підняв голову. - Знайомий репетитор шведської в мене є. Поговорити з нею? А якщо Соні чи дітям буде важко, ви мені тільки скажіть…  

- Репетитор – це круто! – Галя схопилась за телефон і зробила відмітку в органайзері. - Обов'язково скажу їм, що ти знаєш людину. А вся ця психологія… ну, Ясь, хіба тобі в поліклініці роботи не вистачає? І взагалі, хай Міла з Льовою звикають! Життя, знаєш, не суцільні мед і пряники.

- Тьоть Галь, - Ярослав відставив чашку в сторону. Акуратно, але Оля знала, як у нього рухаються пальці, коли хтось отак говорить про його роботу. Знала ці стримані інтонації. -  Мені не важко. А от їм на новому місці.

- Та ну… я ж кажу, звикнуть! – Галя швидкими ковтками допила лимонад. - Не ображайся, Ясь, але… зараз люди надто багато до себе прислухаються. У кожного другого депресія. Раніше такого не було!

- Та просто слів не було… - обережно почала Оля, але жінка перебила її:

- То все від безділля. Он я кручусь, як білка в колесі, оце тільки щось ковтнула за цілий день.

- Може, тобі бутербродик зробити? – турботливо спитала Тетяна Федорівна.

Галя піднялась:
- Та яке там! Мені ще бігти. 

- Тоді хоч з собою пиріжка загорну. 

Оля відвела погляд, мимоволі згадавши ті рядки: «лікар каже, чорна меланхолія…», «піднімайся, ходімо». 
І тут кіт безшумно наблизився, застрибнув їй на коліна і ткнувся носом в її долоню. Оля провела кінчиками пальців по ніжному хутру.

- Ну все, освоївся! – оглянулась Галя наостанок і потягнулась за рюкзаком. – Побігла я далі…