30

Наступного дня за Ярославом двері зачинитися не встигли, як у Олі вже задзвонив телефон. Коли Ліда заговорила, фоном в трубці було чути шум з вулиці і гудіння сирени швидкої. Мабуть, вона ще була в дорозі на роботу.
- Оль, привіт! Ми тут знову зашиваємось, можна тебе попросити?

Оля сонно потягнулась, прикрила очі долонею і видихнула:
- Що, хтось знову запізнюється на потяг?

- Хочуть документи з психіатрії, там чимало, ще й на понеділок. П'ятниця, блін… - пробурчала Ліда. – Вимагатиму з них доплату за терміновість. Якщо, звісно, візьмеш.

- П'ятниця, а завал, як в понеділок! – Оля скривила губи і спробувала пожартувати: - Добре, що хоч психіатрія, а не операція на шлунку.

- Ага, ото був би сюрприз перед суботніми шашличками, - погодилась Ліда. – То ти як? 

- Візьму-візьму, головне, нічого юридичного мені вже не кидай, бо не витягну, - попросила Оля, згадавши недавній чат і справу неповнолітнього на сорок сторінок. 

- Ну так, в тебе ж той величезний архів. Добре, скажу замовнику, що ми все зробимо. Все, бувай, мені вже скоро виходити. 

Поки вмикався ноутбук, Оля зробила собі велику чашку кави. 
Пройшлась по кімнаті, кинула погляд на свою дошку з візуалізаціями… фото зимового Львова трохи піднімали настрій. 

«Якщо за це замовлення нормально заплатять, ще відкладу… то можна буде Новий рік у Львові відсвяткувати».

Відкрила пошту. Замовлення ще не прибуло – мабуть, Ліда тільки-тільки підходила до офісу. Зітхнувши, Оля подивилася в вікно, а тоді розгорнула щоденник. «Ще хоч пару абзаців перекладу, бо тоді не буде коли».

«Я вже другий день не читаю пані-матінці книг, а рукоділлям ми займаємось, але більше розпускаємо в'язання, бо не йде, не до того. Панові так зле, він майже не піднімається з ліжка. Лікар сказав: «чорна меланхолія», і пустив кров.
Це після того, як він поговорив з…» (далі було густо закреслено, так, що і не розібрати). «Якраз два чи три дні тому пан приїхав з палацу, вечеряти не став, тільки пив каву в кабінеті. Потім добу не спав, а тоді…»

«Його друг приїжджав. Казав: «Андош, годі вже прикидатися, ти поводишся, як сентиментальна німецька панянка! Жалієш людей, які того не варті. Піднімайся». І смикав його за волосся, якраз з тієї сторони, де він не любить, щоб торкались, бо рана. 
Я боюсь цієї людини…  вчора в мене до кінця дня тремтіли руки. Хоча я просто на хвилину заходила до кімнати з тацею з напоями. 
Але мадам Герен сказала, що як він ще приїде, то каву подаватиму я, бо я сама маленька і непомітна». 

Бідолашний! У Олі смикнулись пальці – вона згадала попередню координаторку і те, як та телефонувала, коли вона взимку сильно застудилась і лежала з температурою. «Годі прикидатися, піднімайся, Оль! От в Америці взагалі немає такого поняття, як лікарняний. І тим більше… ти ж не на заводі працюєш, а вдома сидиш».

Тут блимнуло сповіщення в пошті – Ліда прислала файл. Побачивши кількість сторінок, Оля зробила ковток кави і закашлялась. Скільки?! Оце-то влипла… але тоді погляд зачепився за знайомі дані і формулювання, і вона видихнула вже спокійніше. 

Торік вони вже були. І так само просили все в останній момент. Що ж, це вже не так страшно, багато інформації можна скопіювати…
Вона ввімкнула запальну іспанську музику, остаточно проганяючи тривожні думки. 

…Тетяна Федорівна приїхала від подруги в обід. Заглянула до Олі, занепокоєно спитала:
- Ти як? Зранку ще не відволікалась?

- Та я робила перерву, мам’Таню. Рибу запекла, - відповіла Оля, не піднімаючи голову від документів. 

Свекруха зітхнула:
- Я про нормальний відпочинок, - і покрутилась біля дзеркала. – Дивись, правда непогане плаття? Ми з Вірочкою пройшлись по магазинам і випадково натрапили. Ще й зі знижкою. 

Оля обернулась, усміхнулась.
- На літо саме те. Жовте вам до лиця, - і потерла між брів кінчиком пальця, згадавши: - А як та ваша знайома з котиком, не телефонувала?

- Ще ні.

- Ну, нічого, я все одно нікуди не йду.

- А все ж хоча б вийди, повітрям подихай… - нагадала Тетяна Федорівна і, подумавши, вигукнула: - Слухай, а давай пообідаємо надворі? Апетит кращий буде.

Галя приїхала аж надвечір, коли вже всі зібрались на кухні за чаєм. На секунду завмерла у дверях, важко дихаючи. Машинально поправила вологе від поту коротке волосся, дістала з кишені джинсів телефон і перевірила повідомлення. Одяг на ній здавався на кілька розмірів більшим, наче вона сильно схудла.
 Вона скинула зі спини важкий рюкзак і поставила в куток, а на вільний стілець поставила переноску, з якої було чути голосне, невдоволене нявчання.
- Уфф. Пробачте, що пізнувато. Ледве доїхала.