29

«Я цілий тиждень не зважувалась написати про це і дуже боюсь, раптом хтось прочитає. Але і не написати не можу. Бо кому ж я розповім? Отець Рауль добрий, та все одно… він може сказати, що це гріх… і, певно, так воно і є. А що сказала б тітонька Жюлі, подумати страшно!
Пан генерал подарував мені книгу! І щоб ніхто мене не насварив, написав на першій сторінці: «Маленькій Люсіль, яка дуже любить читати». 
Для нього я ще дитина… 
Ввечері я пробувала читати, але була така втомлена, що майже не розуміла, про що це. Ця розповідь складніша, ніж те, що я читаю вголос пані-матінці, про добрі справи чи про святих.
Дивно… невже він вірить, що я така розумна? Мабуть, так… він же похвалив мене, коли побачив, як я допомогла старому солдату написати лист. Боже, це було так давно! Відтоді я навчилась писати правильніше і краще. Але до почерку пана мені, звісно, далеко.
Він так красиво пише… він такий гарний і добрий… не розумію, чому пані, бува, на нього кричить і докоряє, що нещасна».

«Вчора вони знову сварились. Пані сказала, що він її ганьбить, бо читає ті незрозумілі англійські книжки… щось дивне назвала… «Отей? Отейо?». А, згадала, «Отелло». І ще, що писати вірші – не заняття для губернатора столиці і друга першого консула, а його оповідання – взагалі жахіття, не варте паперу і витраченого часу. 
Він мовчав. Він завжди мовчить, коли пані щось каже про його книги, чи колекцію… от і тепер він нічого не сказав. 
Але знову довго ходив сумний».

«Дівчата шепочуться, що пані знову при надії… мабуть, тому і сердиться на всіх… примхи…». 

Оля хмикнула, дочитавши сторінку. Часи міняються, а люди ні. Зітхнула, згадавши другий курс, Дениса і оте презирливе «теж знайшлась мені Франсуаза Саган, кому потрібні ті твої казочки!». 
Дивно, що знов згадалось… тим більше, тепер вона знову пише. 

Вона піднялась і пішла на кухню зробити собі кави… вже відкрила шафку, але почула голос свекрухи, і раптом неприємний спогад миттю відійшов на другий план. 

Тетяна Федорівна, помішуючи ложкою чай, з кимсь говорила по телефону:
- То значить, з собою забрати не вийде… шкода, малі плакатимуть. На перетримку, кажеш? Та думаю, можемо і ми. Приватний будинок, простір. Я тобі до другої перетелефоную. Оля вдома, а з Яриком я в обід поговорю. Ну давай, Галю. Все буде добре. 

Договорила і повернулась до Олі.
- Тут така справа… Галін син з сім'єю їде за кордон… а кота взяти з собою вони не зможуть… житло-то фірма дає, з тваринами, кажуть, не можна. Та й їхати далеко, ще хтозна, як би він переніс дорогу. Більше доби в переносці. А ще й пересадки. А спека яка!

Оля зупинилась, так і не взявши чашку до рук.
- То ви хочете собі забрати?

Тетяна Федорівна похитала головою, і відповіла не одразу. Глянула в вікно, а тоді знов обернулась. 
- Димка мені ніякий інший кіт не замінить. Але ж це тимчасово. На місяць, може, два. Галя сказала, дасть оголошення, спитає знайомих, раптом кому потрібен. Якщо ви з Яриком не будете проти…

- Чому б мені бути проти? – Оля знизала плечима. – Я все одно дома, пригляну. А кіт який?

- Зараз, десь вона мені кидала фото… - задумливо мугикнула Тетяна Федорівна, посунула чашку трохи далі і відкрила галерею на телефоні. Погортала. І нарешті трохи збільшила зображення. – Ось він, Бенедикт Аслан Третій. Розбійник Беня!

На фото темно-золотистий з чорними плямками бенгальський кіт відкривав дверцята пральної машини. 
З таким розбійником точно не занудьгуєш!

Оля засміялась, знову придивившись до фото.
- Беня! Оце йому пасує…