28

Після того, як Сесіль пішла, стало трохи спокійніше. Але ще не один день Люсіль боязко оглядалась, коли ходила тим самим шляхом. І в горлі стискалось. До очей підступали сльози. Коли ж ще вона зможе…

В Тамплі книжки продавались рідко, і то, найчастіше – студенти перепродували підручники, а це було щось зовсім складне, незрозуміле, і точно не для дівчат. А нова коштувала б щонайменше два франки. Це так багато! 

Вона відганяла від себе сумні думки. Не вийшло – значить, не судилось. Значить, не можна. Або ж те, що вона відчуває, погано настільки, що вона не гідна навіть такої крихітної радості. Вона не повинна бути так близько до чоловіка, якого не має права любити!

«Але ж я не можу піти… куди я піду? За таке місце триматися треба. Людям буває набагато гірше. Он, в черзі на ринку, якась дівчина казала, що хазяйка постійно її в чомусь підозрює. А інша скаржилась, син господарів говорить всім служницям такі речі, що й повторити соромно! Заміж? Хто ж мене візьме, Івонна права, я і з посагом нікому не потрібна, а без посагу тим більш… і як же я… це був би обман…». 

І все ж, коли пані-матінка звеліла їй піти принести нову збірку оповідань, Люсіль ішла до бібліотеки не так радісно, як раніше. Їй в очах стояли пошматовані сторінки… і те, як трохи пізніше того дня Жерар хотів зарадити її біді і покликав її до себе в комору, дістав тонесенький, майже прозорий, папір для папірос, клей… вони вдвох спробували якось склеїти книгу, але нічого не вийшло. І тоді Жерар насипав їй в кишеню фартуха дрібних льодяників з металевої коробки, похитав головою і сказав: «Пробач, мала, не вийшло. Тепер хіба що на розтопку… ну не плач, краще так, бо раптом мадам Герен помітить».

Доставлені з книгарні томи в червоних і синіх з золотим тисненням обкладинках рівненькою стопкою лежали на столі. Люсіль придивилась, задумалась… «Сімейний альманах», так, ось випуск цього місяця…  

Слід було взяти книгу і піти, але вона чомусь стояла біля столу, роблячи вигляд, що вирівнює стопку. В деяких заголовках літери були знайомі, але чомусь не складалися в слова… чи це зовсім інша мова? А книга віршів була зовсім невелика, та в такій гарній обкладинці з квітами… мабуть, навіть на потриману таку довелось би відкладати цілий рік!

Навіть мріяти не варто, бо відкладати слід на майбутнє. Люсіль зітхнула і попрямувала з бібліотеки, але в очах стояли сльози. Зупинилась, дістала з кишені хусточку, притиснула до очей обережним, вишуканим рухом – як Маргарита робила. Але все одно перед поглядом наче туман стояв.

До самого вечора вона трималась. Пані-матінка лягла спати раніше і відпустила її. А після того, як молода пані поїхала в театр, у домі стало тихо. Ніхто не метушився, не бігав з дорученнями. В кімнаті, де слуги очікували наказів, не дзвеніли дзвоники. І Люсіль вирішила крадькома пройтись дальніми куточками саду, де Анрі і Жерар ще не встигли навести лад. 

Мимоволі згадався старий дім, та сама дальня алея…

Горло стиснулось.  «Це все мені за те… я ж навіть просто дивитися на нього не маю права!».

Вона йшла повільно, навіть не дивлячись, куди іде, аж поки не відчула легкий поштовх. Тут же сильні руки підхопили її, не даючи впасти на коліна чи в страху втекти.

- Люсіль, що сталось? Ти захворіла? Тебе хтось образив? 

До обличчя прилив жар. Люсіль не сміла підняти голову і подивитися в очі, і генерал сам торкнувся її щоки, обережно спонукаючи глянути. 
- Не бійся, дитино. Якщо щось з рідними, ти можеш мені сказати, і я допоможу. 

Вона затремтіла.
- В мене тут майже нікого немає, пане. Т-тільки тітонька. З нею все добре. Я… я не смію просити… у мене все гаразд.

Він опустив долоню на її плече.
- Людина, в якої все гаразд, так не ходить. 

Від цього співчуття в голосі і тепла Люсіль розплакалась. Він пригорнув її до себе, заспокоюючи, і вона заплющила очі, вдихаючи знайомий аромат лавандового мила. Але швидко опанувала себе і прошепотіла:
- Це дрібниці, пане. Просто я… хотіла книгу… купила стару… але і її в мене відібрали… - вона стиснула пальцями край рукава. – Це неважливо… ця людина… вже пішла…

- Книгу, - задумливо повторив він і погладив її по голові. – Це все легко владнати. Ходімо.

Люсіль застигла на місці, не зважуючись ступити кроку, але генерал тихо поквапив її.
- Ходімо, поки ніхто не бачить.

І вони квапливо пройшлись через ту частину будинку, якою досі мало хто ходив, до кабінету. А там генерал дістав з самої верхньої полиці невелику книгу – уже з розрізаними сторінками, але майже нову.
- Тримай.

Люсіль замилувалась вишуканими золотистими літерами на червоному, але не посміла протягнути руку.
- Я не можу, пане. Це дуже дорога річ… якщо хто побачить її в мене, подумають, що вкрала.

- Розумію, - визнав він, поклав книгу на стіл, розгорнув на першій сторінці, взяв перо, написав кілька рядків і посипав піском. – Ось. Зараз висохне, і візьмеш. Тепер ніхто не посміє погано про тебе подумати. Зате в тебе буде книга. Тільки твоя.