27

Люсіль піднялась нагору і впала на ліжко, не роздягаючись. В очах аж миготіло від того, скільки вона перечистила срібного посуду і як довго клопотала над порцеляною, струшуючи пил м'якою щіточкою, а потім обережно промиваючи тоненькі чашечки в теплій воді. Пальці зводило судомою. Навіть поправити ковдру було неприємно, боляче. Луїза залишилась на кухні – грати в доміно. І звідки в неї після такого дня бажання бралось?.. Люсіль тільки скинула черевики і поворушила пальцями на ногах… тоді вмостилась зручніше… ступні аж пекло.

Невдовзі вона забулась глибоким, важким сном, і прокинулась від того, що хтось трусив її за плече. Невже ранок?!
Наче тільки недавно опівніч була…

- Луїзо? Зараз-зараз, я вже встаю… - прошепотіла вона.

- Та куди ти? Ще рано, лежи… я  й сама зараз ляжу подрімати, - тихо, поспіхом заговорила Луїза. – Тільки хвильку послухай… такі новини!

- Що? – Люсіль через силу підняла голову. Голос звучав тихо. Вона ще не прокинулась. 

- Сесіль виходить заміж. Її батько зміг трохи грошей відкласти, трохи вона сама… а тут і жених знайшовся… - розповіла Луїза.

- Он воно як… - видихнула Люсіль. – Розкажеш завтра, добре? Я сплю.

Луїза якусь мить мовчала, наче вагаючись, розповісти чи все ж почекати ранку. Та все ж прошепотіла:
- Не спи, а послухай мене! Поки вона тут, будь з нею обережніше, а краще зовсім на очі їй не потрапляй, - в голосі дівчини звучала тривога. – Вона зараз така зла. Жениху-то сорок з лишком років. В якійсь канцелярії служить. Вдівець, двійко синів. 

Сон наче вмить злетів. Люсіль аж підхопилась.
- Як же так? Вона його хоч знає?

- Бачила кілька разів, коли до батька навідувалась, - Луїза скинула верхні сорочку і спідницю, і лягла. – Ясна річ, що той чоловік батька в першу чергу питав, не її. А рідні-то що? Вони чоботи і туфлі шиють, для них канцелярист ого якого високого польоту птиця.

Люсіль похитала головою, уявивши себе в такій біді.
- Я б ніколи не змогла!

- А що проти волі батьків зробиш? – хмикнула Луїза. – Я як це почула, та подумала, добре, що мої не знають, де я. А я не знаю, чи вони взагалі живі… та й, якщо чесно, мене це не хвилює. 

«Краще вже в Сені втопитись, ніж за нелюба!» - подумала Люсіль, і під ребрами запекло.
Зробити так, це ж великий гріх! Бог покарає… 

Але ж і вінчатися з чужим, старим… пообіцяти в церкві любити і шанувати, якщо не знаєш людину і боїшся її… хіба це теж не гріх?

Вона зіщулилась, наче ховаючись від біди, згорнулась в клубочок.

- Хоча… як вона піде, спокійніше буде, - мовила Луїза навіть трохи замріяно. – Скільки я від неї вислухала!.. а тепер буде вона від того старого пня слухати.

Люсіль хотіла сказати, що недобре так думати, недобре бажати комусь зла, але промовчала. І невдовзі її знову зморило сном.

…Вона старанно уникала Сесіль кілька днів, аж поки одного дня, повернувшися з Тамплю, не побачила її у дворі. Хотіла швидко і непомітно прослизнути, але Сесіль різко схопила її за рукав, так, що вона аж похитнулась.
- Що ти вештаєшся без діла?

Від сильного, грубого руху у Люсіль випав з рук кошик.
- В мене був вільний час. Мадам Герен знає… я просто… сходила купити собі дрібничок.

І вона схилилась, обережно складаючи назад згорток з панчохами, нитками, дерев'яну коробочку з голками, мереживо на комірець…

Але Сесіль побачила цупкий жовтуватий краєчок, що визирав з-під тканини, і вихопила його.
- Оце так! Мадам Герен що, не говорила тобі, що за вуличну гидоту ти вилетиш звідси? 

- Не чіпай, - зойкнула Люсіль, схопившись за книгу. – Це не з вулиці… я в Тамплі купила потриману. Таку ж, як в бібліотеці, тільки… Сесіль, віддай, будь ласка… вона ж стара…

- То вже хай мадам Герен вирішує, можна тобі таке чи ні! – Сесіль переможно посміхнулась. 
В її словах наче ховалось: «хай я мушу піти, але і тебе тут не буде». 

Люсіль стиснула пальці на потертому корінці з трохи побляклим написом: «Казки». 

- Я їй покажу, і тебе виженуть! – Сесіль смикнула сильніше… і сторінки розлетілись. Вона почала їх ловити і рвати на шматки, топтати ногами. 

А Люсіль в розпачі намагалась вихопити і врятувати хоч щось, хоч аркуш.

- Ну хто так робить, га?! – гримнув Жерар, помічник садівника. – Сесіль, що ти витворяєш?! Хто буде прибирати…

- Я… я зараз… - у Люсіль затремтів голос, і вона тремтячими руками стала збирати обривки, хоча вже мало що бачила від сліз. – Жераре, я приберу, тільки нічого не кажи мадам Герен!..

Чоловік схопив Сесіль за плече і різко розвернув до себе.
- Ти що, вирішила, як ти йдеш, то тобі все можна?! Хто ти така, щоб отак тут поводитись? Хочеш без платні за місяць піти, га?

Вона вирвалася з міцної хватки. 
- Відчепись! – і побігла.

Люсіль, плачучи, зібрала все, що залишилось від книги, склала на дно кошика і попрямувала нагору. Йшла, не розбираючи дороги, майже наосліп… поставила кошик на підлозі біля ліжка, а тоді, схлипнувши ще кілька разів, вмилася холодною водою з тазу і повернулась до роботи. Тільки голову опускала ще нижче, щоб ніхто не помітив, що в неї заплакані очі.