26

«Вже місяць, як ми переїхали, а я тільки-тільки маю сили написати хоч щось. Щовечора думала взятись за олівець, але тільки сідала на ліжко, одразу засинала. Пальці боліли після відер і щіток. Новий будинок просто величезний. Мабуть, рази в два більший, ніж той, на вулиці Верней. Інколи здається, що поки дійдеш з одного кінця до другого, вже й забудеш, по що йшла. І поки ми все прибрали, відмили вікна, протопили в усіх кімнатах, як слід… робочі поставили нові меблі… 
Ми з Луїзою, звісно, і в новому будинку живемо аж нагорі, зате кімната просторіша, та й ліжко, хоч все ще одне на двох, ширше. Можна перевертатись, не штовхаючи одна одну ліктем. Воно від попередніх господарів залишилось, і мсьє Гельд сказав, навіщо викидати чи рубати на дрова, воно ж хороше. Мадам Герен щось побурчала, але коли він запропонував нам віддати, не стала сперечатись. А Жак з Базілем поставили нам шафку, яка раніше стояла в кімнаті у мадемуазель Маргарити. Я навіть боялася зайвий раз торкатися різьблених дверцят. Тож, коли ми приходимо спати, можемо на мить уявити, що ми вже з якогось кращого суспільства. Модистки, приміром». 

«В новому домі на колекцію картин вже відвели дві кімнати…Я й гадки не мала, що картин може бути стільки… і Роза казала, що підслухала, як пані сперечалася з паном… казала, мистецтво, це, звісно, модно, але ж скоро і двох кімнат стане мало. Він сміявся: «тоді займу третю… картини фламандських майстрів не щодня продають»». 

«Сьогодні пані була дуже сердита, бо пан не захотів їхати з нею до театру. Зачинився в кабінеті і сказав, що втомився від цих виїздів і прийомів, що хоче просто почитати книгу, а не слухати пустопорожні плітки.
Пані кричала так, що мені було все чути з сусідньої кімнати. Я закінчила прибирати, але боялась вийти, щоб не потрапити під гарячу руку. Стояла і прислухалась, коли нарешті стихнуть голоси. Вона все дорікала йому, що і минулого разу вони мусили поїхати з балу раніше, бо в нього розболілась голова. Ледь не плакала: «Ну чому у тебе починає боліти голова, коли на балу грає найкраща музика?!». Я не чула, чи він їй щось відповів…
Але потім бачила його кілька разів… він був такий сумний… ішов коридором, і ні на кого не дивився…
А ще чула, пралі знову намучились, відпираючи хустки від крові. Кажуть, у пана стара рана на голові, і іноді відкривається і дуже болить.
Мені його так шкода! Я ледь не заплакала, коли вони про це шепотілись. А коли ввечері згадала ті хустки, аж клубок у горлі став.».

«Звідси ходити до тієї церкви, що раніше, дуже далеко. Тому тепер я ходжу до церкви святого П'єра. Спочатку мені там не дуже сподобалось… вона нагадує храми з книжок про давній Рим… я зазирала в одну з таких книжок, коли прибирала в бібліотеці… але дуже обережно! 
Я заходила якось з осторогою, довго стояла біля дверей, не наважуючись зайти… і навіть сповідатись у нового священика боялась. Та коли все ж прийшла, отець Рауль дуже тепло зі мною говорив, так уважно розпитував, ніби я не просто прислуга. Питав, звідки я, чи є в мене тут рідня, чи мене ніхто не ображає. Я навіть трохи розгубилась.
 Коли я сказала, де служу, він відповів, що знає пана і дуже йому вдячний. 
Виявляється, коли народилася дитинка, пан роздав гроші трьом сотням найбідніших людей в місті! 
Він такий добрий…
А ще отець Рауль сказав, що розуміє, як це важко, бути сиротою. Мені ще ніхто в житті такого не казав!
Та коли він запитав, чи не хочу я ще щось сказати, слова так і не прийшли… я не можу розповісти йому, чому мені так сумно і чому я плачу».

«Я ходила до крамнички. А коли повернулась, побачила, як лакеї несли нову картину. Я тихенько пробралась слідом, щоб хоч краєчком ока зазирнути. 
Картина дуже дивна. Начебто, там зображений якийсь ліс, але в житті таких дерев і квітів не буває. Хоча, а раптом? А якщо десь є. П'єр в Єгипті був, то я хотіла його розпитати, чи є там ліси і які. Та передумала.
Мені трохи страшно. П'єр не любить говорити про війну».

Оля відволіклась від останнього рядка, задумавшись. Якусь мить дивилась в одну точку. Згадала, як Ярослав приходив з роботи і сердився на людей, які задають солдатам безтактні питання. «Якась кумася просто так, бо нудно, поцікавиться, чи не страшно було, а у людини потім кошмари». 

Погортала повідомлення в телефоні. В робочий чат писала Люда:
«Ну що там у вас новенького?».

«Море роботи» - відповіла Оля. – «Вже сезон. А ти як? Як там Іспанія?».

«Ми в Сьюдад-Родріго застрягли… автобус зламався. Весь план поїздки збився. Стирчали там майже півдня».

«Півдня – то ще нічого)))» - написав Богдан. – «Моя тітка з подругою весь день десь в глушині провели. Бо водій приїжджає, автосервіс зачинений. І місцеві кажуть: або після сієсти відкриється, або маньяна. А те маньяна ще чекай».

«От так і ми», - погодилась Люда. – «Вийшли з автобуса, сходили в кафе пообідати. Лате… це просто знущання над нами і кавою!».

Кіра кинула в чат фото лате з візерунком піною. Лебідь виглядав майже витвором мистецтва.
«Диви, як моя сестра вміє! Куди там найкращим кав'ярням Парижа і Лондона». 

Оля збільшила фото, помилувалась і подумала, що їй навіть було б шкода розмішувати таку красу.

«Потім мені стало нудно, я походила по місту…» - продовжила Люда. – «Старовинна фортеця незабутня, але те, як в мене якась дитина ледь брелок з сумки не зняла, я теж ще довго згадуватиму! Таке мале, а вже майже професіонал!». 

Ліда відповіла рядом смайликів з чоловічками, які каталися по підлозі зі сміху, а потім додала:
«Значить, нова робота сама тебе шукала. Німецька, кримінальне провадження у справі неповнолітнього. Сорок сторінок».

- Мамочко моя рідна! – охнула Оля. – Сорок сторінок судової справи… бідна Люда!
І повернулась до перекладу. Курсор блимав на рядку, на якому вона зупинилась. 

«Я ходила в гості до тітки Жюлі. Але ненадовго… вона була сердита, бо посварилася з хазяйкою пансіонату. Сказала їй на днях, що шпалери вже помітно вилиняли, а мадам Терьє зайшла, глянула, і пробурчала, скільки там тої плями… прикрасу якусь почепити чи гравюру, та й не видно буде. Бо привести до ладу апартаменти на першому поверсі дорого обійшлось. 
Тітка Жюлі передражнила: «Апартаменти!» Наче на першому поверсі графи чи князі живуть. Якийсь чиновник…». 
Все ж дивитись на пляму її дратувало, і вона сходила в Тампль і купила епінальську листівку з квіткаркою. Яскраву, але трохи криву. 
І мені знову прийшла думка: от якби побачити справжні картини!»