24

«Я навіть у вихідний не могла сісти і щось написати… не знаходила собі місця, все валилося з рук. Пробувала вишити собі гарну хусточку, але нитки плутались. В'язала туфлі – довелось кілька разів розпустити. І навіть не розуміла, чому я так…
Поки пані не народила, всі ходили так, наче чогось боялись… навіть Івонна і Сесіль не пліткували і нікого не дражнили. Мадам Герен доскіпувалась до кожної дрібниці, якось навіть замахнулась на мене, коли їй здалось, що срібло недостатньо блищить. Я вся зіщулилась… руки аж похололи, і я ледь не впустила чарку… а вона гримнула: «Дивись мені! Ти не думай, що якщо ти старшій пані служиш, то ти таке велике цабе…».
Мені і на думці нічого такого не було!
А останні дні три пані-матінка навіть не роздягалась і не лягала спати. Прислухалась до кожного звуку. Надвечір дрімала, сидячи в кріслі. Я приносила їй гарячий шоколад, підставляла пуфик під ноги, і ледве вмовила на ніч хоча б змінити черевички на в'язані туфлі. Ті самі, які вона колись похвалила, що м'якенькі. Вона усміхнулась: «Ох, дитино, ти про мене турбуєшся, наче про рідну». І не сперечалась, тільки втомлено простягнула ногу. 
Але ж про кого ще мені піклуватись? В мене в цілому світі нікого нема…».

«Не можу заснути… у вітальні на третьому поверсі знову шумно – святкують народження дитини. Пані народила дівчинку.
Боже, вона страждала майже добу! Мене і досі пробирає тремтіння, коли згадую, як вона кричала. А лікар тільки час від часу виходив з кімнати і велів принести води і чисту тканину. Одного разу була моя черга… я прийшла з тазом води, а винесла попередній – вода була з кров'ю. Я пішла, вилила, і мені потім стало так зле…  мусила спертися рукою об стіну, бо в очах потемніло.
Івонна мене побачила і сказала: «Що, страшно? Оце тобі заміжжя, оце сімейне життя. Моя мати отак і померла». І вона криво усміхнулась. 
Здається, я розумію, чому вона з такою злістю дивиться на кожного чоловіка, який пробує до неї залицятись.
Але ж я не думаю, що пан хотів, щоб пані так мучилась. Коли послали за лікарем, він ходив по двору, все виглядав, чи під'їжджає карета. Вибіг на мороз як був, в домашньому одязі, і коли пані-матінка побачила це з вікна, то забідкалась, веліла мені швидше принести йому пальто. А він наче не помічав холоду…
Тоді ж, як лікар приїхав, він стояв під дверима, благав пустити. Врешті-решт лікар з акушеркою розсердились і сказали йому, що не повинно бути, щоб чоловік був біля дружини в такий час. 
Він заплакав і кудись пішов. Пішки!.. 
Мені було тоді так страшно… але минуло вже трохи більше тижня, і все забулось. Пан і пані такі щасливі.
А я чомусь плачу, коли згадую, як він тримає дитину на руках і усміхається.
Це ж повинно радувати. А я плачу». 

«Ми переїжджаємо. На честь народження донечки перший консул подарував панові будинок на Єлисейських полях. Луїза каже, там живуть такі поважні люди!
Я уявляю, яка в них прислуга. Мабуть ще більш гордовита, ніж отой лакей з сусіднього дому, який вічно вихваляється перед нами, що його пан знає всіх своїх предків аж до дванадцятого століття.
Дванадцяте століття! Подумати тільки, це ж така сива давнина…
(Луїза якось йому сказала: «а тобі з того яка радість, якщо ти навіть своїх батьків не знаєш?»  Він образився!). 
Знову буде багато роботи. Пані-матінка звеліла мені записати всі речі, які є в її покоях, а коли складу в картонки і скрині, підписати, що де.
Я ще ніколи не робила такого складного завдання, але Маргарита сказала, що допоможе мені».

Оля тільки додрукувала речення в перекладі, як завібрував телефон. Писала Ліда:
«Привіт! Можеш взяти свідоцтво з англійської? Знаю, що це не твоя спеціальність, але там нічого складного, все в межах шкільної бази. Бо в мене просто завал ((»

«Кидай», - швидко надрукувала Оля і закотила очі. Нууу, все, сезон почався: літо, люди багато їздять. Роботи – іноді аж пальці болять друкувати.

Вона зітхнула – відволікатись від щоденника було шкода – і клацнула мишкою, відкривши папку з шаблонами, які в неї були якраз на такий випадок, когось підстрахувати. Машинально підставила в заготовку потрібні дані. 

Зробивши і відправивши документ, вона відкрила робочий чат. І, побачивши кількість повідомлень, не втрималась від вигуку:
- Ой-йой! Вони що, серйозно?!

В чаті обговорювали скандальну клієнтку, яка не хотіла платити за медичний документ по підвищеному тарифу.

«Народ, як вам таке? «Це всього тільки психіатрія, не хірургія! Балачки одні, їх можна і через гугл-транслейт прокинути»».
«От як така розумна, хай сама і прокидає». 
«А бігати завіряти у нотаріуса хто їй буде? Гугл? Чи Біл Гейтс особисто? Бо я пас, в мене ноги не казені, задарма ганяти».
«Дівчата, ви чого? Це ж робота. Скільки б вона не заплатила, все ж копійка, в сім'ю».
«Галь, як тобі подобається працювати за копійки, ти й бери!!!».
«І взяла б! але ж польської не знаю, в мене тільки німецька».
«От через таких, як ти, ціни й занижують. Бо знаходяться оце такі, хто готовий витрачати час задарма».
«А тобі б тільки гроші».
«Якщо мені платитимуть копійки, я звільнюсь».

Оля автоматично прогортала до самого низу і зітхнула. Бідна Ліда. Дистанційка – в чат заходити страшно... Якщо ще й в офіс хтось скандальний прийшов, можна сказати, день пропав. 

І чого всі пересварились через таку дрібницю? Є ж розцінки. Якщо людину щось не влаштовує, це її проблеми. 
Оля покрутила в пальцях олівець. Через півгодини всі забудуть, через що сперечались.

Тут в чат написала Ліда:
«БРЕЙК. Термінове завдання, на завтра на ранок – чотири ветпаспорти на котів. Іспанська, італійська і англійська».

«Іспанська +. Беру», - відповіла Оля.

Ліда кинула файли прямо в чат.

І перше ж повідомлення було зовсім не по роботі. 
Кіра написала: «Чому на фото на паспорт кіт виглядає як переможець конкурсу краси, а я – наче зі стенду «Їх розшукує міліція»?..».