23

Оля сиділа за ноутбуком, перевіряючи ранкову пошту і відмічаючи самі термінові завдання, коли раптом почула гуркіт, і їй навіть здалось, що стілець трохи підкинуло поштовхом. У грудях різко похололо, і вона відбігла в коридор. Стиснула в руці телефон і глянула в застосунок. Але там мерехтіло зелене: «повітряної тривоги немає».

Переривчасто дихаючи, перевірила карту повітряних тривог, офіційний телеграм-канал міста, свого району, канал з міськими чутками і плітками. 
Ніде нічого. 

Але під ребрами пекло, наче від удару. Вона сперлась спиною об стіну, глибоко вдихнула і видихнула, намагаючись вирівняти дихання. 

На вулиці хтось голосно закричав.

- Господи, жах який!

- Я вже думала, прильот!

- Дивіться, паркан майже вщент знесло…

- Ну хто так їздить?! Права купив, а вміти їздити не купив!

- Просто капець! Ні, ви тільки гляньте!.. А Мішка де?

Оля виглянула на вулицю. Серед уламків паркану стирчав сріблястий позашляховик. Передні колеса вже опинилися у дворі, а бампер упирався в старий кущ.
Бабусі з будинків неподалік вже зібралися в тіні старого дерева, переговорюючись і хитаючи головами. 

- Мішка поїхав молодятам фотосесію знімати… оце-то буде йому «сюрприз»…

- Ця сучасна молодь… ні страху, ні совісті!

- Іванівно, ну що ви, як завжди? Може людині стало погано… не зміг натиснути на гальма…

Любов Іванівна обурено вигукнула:
- Та яке там «погано»? Ви що, не чули? У нього ж колонки ревіли на повну, ще й блатняк… тьху!

Все зрозуміло… Оля остаточно заспокоїлась і повернулась до роботи. 

Вона встигла перекласти невелику довідку, коли в хвіртку постукали, спочатку обережно, тоді наполегливіше. Незнайомий голос крикнув:
- Агов, є хто вдома?

Оля вийшла. На вулиці все ще стояли сусідки. Поліцейський опитував, хто що бачив. І тут знову щось заревіло так, що хтось здригнувся, а хтось схопився за телефон. До паркану під'їхав червоний мотоцикл. Високий чоловік зупинився, зняв шолом. Темне з легкою сивиною волосся прилипло до лоба. Зістрибнув з мотоцикла легко, але Оля помітила, що коли він зробив перший крок, то ледь помітно переніс вагу на ліву ногу.
- Ого! 

Поліцейський втомленим голосом спитав:
- Ви власник будинку?

- Я, - Міша дістав документи з кишені куртки. – Нікого не збили? Що з водієм?

- Не збили. Він врізався в паркан і зупинився. Живий-здоровий. Тільки ніс розбив… і бампер. 

- Ну, добре, головне сам не постраждав.

Сусідки переглянулись. 
Іванівна знов завела своє:
- Он, сидить, нещастя! А перегаром як від нього тхне… і молоде ж зовсім, а так очі залив. Куди батьки дивляться?!
 
- Та годі вам, тьоть Любо, - видихнув Міша. – Головне живий, а машину відремонтує. І добре, що в сарай не врізався. 

Поліцейський кліпнув, ніби не був готовий до такої відповіді. 

- Там в сараї інструменти… - Міша похитав головою. – А паркан… в мене до нього ще з того року руки не доходили. Що ж, все само собою вирішилось. 

-  Треба буде оформити ДТП і зафіксувати збитки, - втомлено додав поліцейський. -  І власника авто теж оформимо.

- Оформляйте, - байдуже кивнув Міша. – Тільки швидше, мені ще працювати... 

Сусіди потроху почали розходитись. Оля повернулася в дім, зайшла на кухню, відкрила холодильник і дістала пляшку з соком. Коли вона відкривала кришку і наливала напій в склянку, руки ще трохи тремтіли. Пальці не слухались. Пляшка трохи дзенькнула об край склянки.

Оля з задоволенням зробила ковток. Холодне… кисленьке… 
Вона пила без поспіху, повільно. Прикрила очі, згадавши, як злякалась, коли загуркотіло. Допила, знову глибоко вдихнула і видихнула, і повільно попрямувала до кімнати. Відкрила файл зі щоденником, занурюючись в далеке минуле, де все було по-іншому.

«Я так давно не бралась за олівець. А скоро ж уже Різдво. Вже друге Різдво, як я тут… хоч би все було спокійно, а не так, як рік тому. 
Сесіль казала, що пані хвилюється, просить пана нікуди не виїжджати у свято. Але ж, якщо служба, він муситиме.
Знову згадую, як минулого року він прокидався на світанку, ходив по будинку і навіть вогник свічки нагадував йому про пожежу.
І мені хочеться плакати». 

«Зв'язала домашні туфлі для тітоньки Жюлі. Заскочу до неї в гості і подарую, як буду виходити в місто і мені буде по дорозі… я дуже старалась, так хочеться зробити їй подарунок на свято. 
Тільки б вона не почала знову питати мене, скільки я вже відклала на посаг і чи є в мене хто на прикметі.
Коли хтось питає таке, навіть жартома, мені здається, що от-от всі здогадаються, і тоді…
Мені від самої думки стає страшно!».