22

Люсіль наблизилась до дверей бібліотеки, як почула голос, і так і застигла з книгою в руках. 

- Я правду їм безжально розповів,
як у кривавих війнах Рим дотла горів, - 
орел проти орла і брат на брата,
свою ж неволю захищати раді.
Як віру й честь заради слави й злата
Забули командири і солдати,
і в силою нав'язані кайдани
кують ланки нові для величі тирана.
Рим проти Риму став, і син посмів
убити батька, бо правитель так велів.
Він зраду підлу доброчесністю назвав -
І я сміливо їм про це сказав!*

Генерал декламував вірші. Дівчина згадала, на кухні говорили, що невдовзі будуть гості, будуть влаштовувати виставу. Пані вже не виїжджає, але дуже сумує за театром, поїздками в Оперу. А Базіль тоном балуваного знавця мовив: «Буде п'єса про давній Рим. Не розумію я панських розваг, ці трагедії – така нудьга… я ходив до театру з Марі…  отією гарненькою покоївкою з сусіднього дому. Тільки дарма гроші витратив! Їй не сподобалось, а я взагалі ледь не заснув…». 

Люсіль і справді не розуміла, про що йдеться. Про війну, мабуть?.. але ті солдати, які жили в будиночку, війну згадували простіше… розповідали історії про те, як страшно було переходити через гори, про те, як наїлися смачної їжі, коли в бою захопили запаси ворога… і як якийсь хлопчина з глухого села спробував пожувати кавові зерна, бо не знав, що то взагалі таке. 

Але й не до кінця зрозумілі вірші звучали гарно… генерал говорив так впевнено… ох, він, напевне, нікого не боїться! 

Вона застигла біля дверей. Зайти? Але ж, мабуть, вона заважатиме. Раптом пан розсердиться…
Не зайти? Але ж пані-матінка веліла принести нову збірку. І Люсіль не хотілося її розчаровувати. Було б ганьбою не справитися з таким простим дорученням!

Якщо тихесенько пробратися… 
Люсіль заглянула в шпаринку. Генерал стояв біля вікна з розкритою книгою в руках.

Мабуть, вчить роль. Може, не помітить, якщо пройти до столу навшпиньки, обережно-обережно. І вона повільно відчинила двері.

Петлі пронизливо заскрипіли. Ніхто їх так і не змастив, хоча мадам Герен говорила кілька разів, навіть лаятись почала. 

Генерал обернувся. 
Люсіль тут же низько схилилась і опустила очі. 

- Це ти, Люсіль? Матінка послала тебе за новою книгою? – його голос звучав спокійно, безтурботно.

- Так, пане.

- Тоді почекай… в новій сторінки ще не розрізані, - він сів за стіл і взяв збірку у лискучій жовтій обкладинці. 
Здавалось, він тільки і чекав приводу облишити своє заняття і на щось відволіктись. 

Люсіль обережно поставила томик з оповіданнями про святих на місце. В тиші було чути тільки шурхіт ножа і паперу. Вона крадькома стежила за розміреними рухами, сподіваючись, що її не дуже помітно. 

- Шкода, що мама не прийде дивитись, як я граю Цинну… вона не любить п'єси про римлян, бо там постійно когось вбивають і зраджують, - мовив генерал, і це «мама не прийде» звучало так, наче він ще був хлопчиком.

- Пані дуже добра, - Люсіль схилила голову.

- Я й сам не люблю таке, але всім подобається, - він зітхнув. На мить зупинився і відклав книгу. Обвів поглядом полиці з акуратними рядами томів. – Скільки книг, і все одно наче чогось не вистачає… 

- Невдовзі мають прислати ще, пане, - несміливо мовила Люсіль.

Він тільки розсміявся.
- І що там буде? Все те саме, «велич Риму»! А, не зважай…

Люсіль зім'яла в пальцях край рукава, хоч здавалось, ляпаси мадам Герен давно відучили так робити. І зважилась:
- Але ви дуже гарно читали вірші, пане. Я нічого не зрозуміла, але це було дуже гарно…

- А ти дуже спостережлива дитина. В тім-то й річ…

Він знову повернувся до збірки. Ніж рухався швидко, впевнено, з монотонним шумом. А потім тихо сказав:
- Тримай. 

Мимовільний дотик – такий короткий, непомітний, що Люсіль подумала, можливо, це їй тільки здалося. Вона подякувала і поквапилась з бібліотеки, а в думках все ще звучали слова туги за тим, чого немає. 
_____
*П'єр Корнель, «Цинна», монолог Цинни з Дії І, сцени ІІІ. Переклад мій власний.