21

Мама зайшла в гості сама. Впевнено переступила поріг – так само, як на роботі заходила на ранковий обхід. Коротко обійняла Олю, і та чхнула від різкуватого запаху важких парфумів, змішаного з антисептиком. Діловито поцікавилась:
- Твої як? Все в справах?

- Ага, - Оля кивнула. – На кухні посидимо чи в мене? Кави зробити?

- Зроби, - мама трохи сонно покліпала очима. - А то я зранку все ще як сова, крилами хлопаю, а очі ще вузькі. Я от тобі меленої в подарунок принесла, якраз і відкриєш пачку. 

Оля усміхнулась.
- Ну, якщо як сова, то давай в мене вмостимось. Все ж диван. 

Мама мельком оглянулась по сторонах. 
- Бачу, ви за весну трошки зробили ремонт. Молодці… звісно, Макс може дозволити собі більше… але головне, ви щасливі.

Оля швидко пішла на кухню ставити чайник і готувати каву, поки не зірвалась і не сказала щось різке. Знов ці розмови! Ну чому навіть мама сумнівається, чи вона зробила правильний вибір. 

Коли вона зайшла до кімнати, мама сиділа на дивані, але все з цікавістю поглядала на ноутбук з відкритим файлом.
- Оль, а що там в тебе? Я краєчком ока бачила, коли йшла повз… на медичне не схоже. Якийсь роман дали перекладати, чи сама пишеш? 

- Записи, - Оля поставила чашки з кавою на столик і на мить зупинилась, не впевнена, розповідати про тестове чи ні. Метал ложок тихо дзенькнув об скло. – Уяви собі, щоденник дівчини, яка жила двісті з лишком років тому. Можеш глянути.

Мама сіла за робочий стіл, почала з розгорнутої сторінки, потім перегорнула на попередній запис, тоді знов повернулась…

«Я цілий тиждень не могла написати ні рядка, так багато було роботи, руки були наче чужі, скільки всяких дрібничок я почистила і протерла. Готувались до прийому, і всі шепотілись, що гостей буде більше, ніж минулого разу. Хоча куди вже більше. Мадам Сімон бурчить, «ми скоро всю армію годуватимемо». В вітальнях і залі прибирали, полірували дзеркала і бронзу… і слід було стільки перевірити… щоб на місцях були всі прикраси, щоб вчасно доставили квіти з оранжереї… пані особливо наполягала, щоб квіти щодня були свіжі.

Квіти восени!.. я чула, як мадам Герен шепотілася з дворецьким, як це дорого. Але пані бажає, щоб всюди були квіти, а кожна її примха…
В кімнатах солодко пахло трояндами. Одну трохи зів'ялу, з підсушеними краями пелюсток, яку мадам Герен сказала викинути, поки пані не помітила, Луїза принесла в нашу кімнату. І вже стало якось приємніше, світліше. Хоча троянда вже не пахла…

Зазвичай я не ходила до церкви у п'ятницю, але якраз останні три дні були особливі, в них у нас в Бургундії вшановують святу Елоді, мою покровительку. Мене назвали на честь хрещеної матері і на честь тієї святої, день якої найближчий до дня, коли я народилась… але мама частіше звала мене Люсіль, бо дуже любила мою хрещену. Я її, правда, не пам'ятаю.

Минулого року мені навіть думки не було про іменини, бо я ж залишилась сама-самісінька в цілому світі, і поки тітка Жюлі мене не прилаштувала, так боялася померти з голоду! А тепер… мені дуже хотілось піти поставити свічку покровительці, подякувати за те, що її милістю я жива, і не голодую, і навіть читаю книги. Я подумала: прокинусь раніше за всіх, сходжу хоч ненадовго. Просто свічку поставлю, і повернусь, встигну до того, як пані-матінка прокинеться. А помолюсь вже вночі, коли всі ляжуть спати. 

Я навіть не вдягала те плаття, яке бережу для церкви, поверх буденного накинула плащ. Небо тільки починало світлішати, надворі накрапав дрібний дощик. Я так швидко йшла, а повітря було сире й холодне, час від часу я переводила подих… і навіть трошки задихалась під кінець, і в церкві впала на коліна. А тоді піднялась, запалила і поставила свічку… вогник здригнувся, але втримався… і так само квапливо попрямувала до будинку, майже бігом. Забігла до кімнати нагорі, скинула мокрий плащ і поспішила працювати. 

Мадам Сімон якраз приготувала сніданок і гарячий шоколад для пані-матінки. Обернулась, коли я зайшла, і гукнула:
- Щось ти така червона… де вже бігала?

- Та як завжди, - і раптом я відчула, як щось незрозуміле стискає горло.

- Подаси сніданок, заскочиш сюди, сама щось перехопиш, - і вона прошепотіла: - Я тобі кави наллю. Саму крапельку. У пана день народження, то і нам повинна бути якась радість. 

Я завмерла на мить. 
То він народився в той же день…
Від цієї думки мені якось стало радісно. Майже світло. Ніби я мала щось спільне з кимось недосяжним, далеким, тим, про кого не можна думати просто так. З тим, хто дорожчий за все… і тут же я прикусила губу. Хто він, а хто я! Нічого спільного в нас бути не може. 

- Ніі, в тебе щоки прямо палають! – знов вигукнула мадам Сімон, не відриваючись від роботи. – Не забудь зайти, я каву гарячим молоком розбавлю. Тобі треба, щоб сили були. А то геть не ростеш.

…Кава, до речі, виявилась така гірка. Запах подобався мені набагато більше, ніж смак. Але якщо пані без неї жити не може, мабуть, щось в цьому є.

А по обіді мадам Герен звеліла всім слугам зібратися на кухні. На честь дня народження пан сказав кожному видати по золотому. Мадам Герен видавала по монетці з такою гримасою, наче власні гроші роздавала – губи стиснуті, погляд гострий, рухи різкі…  і все бурчала: «жаліє він вас, ледарів… пані знов сердита, бо він ліку грошам не знає, так що не потрапляйте їй на очі!».

Луїза підштовхнула мене в бік і прошепотіла:
- Ну, тепер в тебе є щось до посагу. 

Сесіль тільки фиркнула:
- Та на таку малу й худющу і з десятьма золотими ніхто не позариться.

Я не образилась. Мені і не потрібно, щоб хтось до мене сватався. Бо я не зможу нікого полюбити, це я знаю напевно». 

Кава холонула. Мама обернулась, обперлась на спинку стільця.
- Оль… а цей пан генерал, про якого вона пише, мабуть, видний був мужик?